В сенсі не за вибір товару чи сервіс), а за атмосферу – там і до сьогодні можна піймати ось це відчуття старого слобідського міста, того, що за Миколою Григоровичем «велике промислове місто, велике, але не величне». Ось на Благбазі величі точно ніколи не було, але можна було побачити, що насправді це місто зовсім не «забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки», і що всі ці бабусі, які торгують городиною з власних ділянок, чи ось ця публіка з передмість та райцентрів, чи родини харків’ян із горішнього міста, які приходять сюди поторгуватись – це і є Слобожанщина, принаймні в її якихось фрагментарних проявах. На Барабані цього зовсім немає, там інтернаціонал і мультикультуралізм. Ну і слава Богу, я без критиканства)
Коли після обстрілів і потраплянь на Благбазі з’явилися перші продавці, ми в них постійно щось купували для війська – бензопили, сокири, саперні лопати, цвяхи, скоби, купу всього іншого. Для військових продавали зі знижкою. Пам’ятаю, один чолов’яга, в якого виявилася ціла гора радянських саперних лопаток (де лише їх узяв), довго терся, потім сказав – «продам за довоєнними цінами») Потім довго сидів, просто на бордюрі, й лаштував для нас сокири, оскільки був рукастий, все робив власними руками й дуже хотів допомогти. Потім довго рахував загальну суму – кульковою ручкою в блокнотику, гроші йому перекидали на картку, оскільки терміналу в нього не було – одне слово, справжній мешканець харківського Подолу, простий, безпонтовий, але в душі достобіса свідомий і патріотичний.
Після розмов із такими дядьками, котрі нікуди не збиралися тікати з міста, сиділи, торгували своїм крамом, робили свою звичну роботу, ставало якось спокійніше – ми завантажували автівку купленим залізом, лишали базарний тлум, переїжджали міст і підіймалися нагору, до площ, театрів та адміністративних будівель, над якими, ясна річ, майоріли наші прапори)
