А, до слова, де ця без п'яти хвилин нобеліатка? Чому її надламаного пубертатним періодом голосу не чутно?
Де сховалася гроза "зажерливих імперіалістів", які паплюжать довкілля, нічний жах ООН? Чому її юне обличчя Time з наївним ластовинням зникло з інстаграмів та ютюбів?
Мабуть, ще не пробив її час. Наразі достатньо Amnesty International, аби здійняти хвилю чергового штучно витвореного хайпу. Цинічного, прикритого благенькими фіговими листочками "правозахисту", який насправді не має нічого спільного з цією дефініцією у направду місійному сенсі, який вкладали й, до речі, вкладають у неї притомні люди.
Чому АІ вихопилася зі своєю недолугою заявою саме зараз? Бо у світі вже майже не залишилося лівацьких консерв, що користуються довірою людей. Та що там лівацьких! Міжнародні інституції штибу ООН, ПАРЄ, ОБСЄ у критичній ситуації Третьої світової війни виявилися симулякрами, пасивними, щобільше, — агресивними у власній імпотентності структурами, які вміють "освоювати" мільярдні кошти та позувати перед телекамерами, забувши про покликання і, зрештою, повноваження.
Чомусь Amnesty International цнотливо мовчала про Бучу, Ірпінь, Маріуполь. Принаймні, не продукувала безглуздих заяв на кшталт останньої, обмежуючись фрагментарними інтерв'ю своїх функціонерів. А зараз, коли світ здригнувся від терористичного акту москальні в Оленівці, коли Україна щохвилини очікує чергових підступних ударів по цивільній інфраструктурі, вже збившись з ліку жертв, АІ вирішила вставити своїх "п'ять копійок". Та тому, що залаштунковим режисерам "підгоряє", тому що "інвестори" (причому не тільки з Москви, але й зацікавлених у "збереженні обличчя" кривавого диктатора середовищ на Заході) долучилися до грандіозної спецоперації під назвою "перемир'я". Що не віп (починаючи зі Шредера і закінчуючи блазнюватим Трампом) волають про те, що це Київ (!) стоїть на заваді гасіння пожежі на Сході та Півдні своєї країни. І демонструє тверду непоступливість перед абсолютно божевільними вимогами агресора, не погоджуючись на фактичне самогубство.
Я недаремно згадав про Ґрету Тунберг. Бо що вона, що Amnesty International стали банальним комерційним продуктом, призначеним, як не дивно, не на ствердження своїх первинних завдань чи ідей, закладених у фундамент їхньої діяльності. А навпаки, — для дискредитації високої місії людяності, емпатії, правди, права, екологічної безпеки. Вони перетворилися у "торгові марки", які час від часу клеять на сумнівний продукт, аби учергове одурити наївного обивателя. Тоді, коли зашкалює бузувірство, ці "авторитети" кажуть "не все так однозначно", тоді, коли йдеться про принциповість – "какая разніца". Коли мова про цінності, вони вдаються до демагогії й відвертої брехні, боячись навіть її назвати своїм іменем, а по-фіглярськи жонглюють модним висловом "постправда".
А ми ще дивуємося, що і в нас, у воюючій країні, множаться адепти цих несосвітенних конструкцій. Дивується й обурюється міністр оборони Олексій Резніков, називаючи заяву АІ "збоченством". Це не збоченство, на жаль, це тренд шахраїв і пройдисвітів, фактично моральних мародерів. Це "Чорне дзеркало", де рейтингують людей не за їхніми чеснотами чи вмінням, а за вигаданими запаленим мозком убогими й головне – огидними критеріями.
А й справді – чомусь, коли по сусідству з батьківщиною Ґрети, поблизу з кордонами Фінляндії, росіяни тисячами кубометрів спалюють газ, призначений для Європи, всі екологи світу (і Green Peace теж) мовчать, як їхні підзахисні риби. Коли окупанти вламуються танками у машинні зали українських АЕС, — теж нічичирк. Коли російські ракети ледь не торкаються вершин атомних енергоблоків, — теж. Це ж вам не порятунок невідомого молюска чи екзотичної бабки з лісів Амазонії. І чи можна обурюватися з російського "бабы снова нарожают"? Чим позиція "правозахисників" чи "екоактивістів" різниться від висновку людожера Жукова?
Все дуже просто: після початку російського вторгнення в Україну група шведських активістів вимагала розслідування зв'язків Ґрети Тунберг із російською неурядовою організацією, яка у 2019-2021 роках фінансувалася безпосередньо з бюджету МЗС РФ. А оцінка британського видання The Spectator є вбивчою у плані аналогій зі створенням путінського культу і образу "екоактивістки": "Все це дуже нагадає сектантство: є певна всезнаюча божественна істота – і все, що вона проголошує, зустрічає лише некритичне і наївне схвалення. Сюди ж слід додати й попередження про те, що ми потрапимо у чистилище – якщо не спокутуємо наші екологічні гріхи. Боже, яка істерика!".
Ми, звісно, переживемо схожі істерики. Бо за вісім років війни стали неймовірно стійкими до потрясінь і болю. Справжнього, не вигаданого, пекучого болю втрат і розпачу. Репутація маріонеток, — остання справа, над якою нам варто міркувати зараз. Але знати про них варто. У всякому випадку для того, аби після нашої перемоги вони не долучилися до сонму її "батьків".
