Вона робить ставку на еліти. Інвестує у великий бізнес, корумпує політиків, замикає на собі бізнес-ланцюжки. Мабуть, причина в тому, що Кремль не вірить у суб’єктність обивателя. Не вірить, що протест може бути «низовий». Замість того, щоби створювати щирих та конкурентоспроможних союзників, обирає ситуативних та злодійкуватих.
А Захід натомість весь цей час надає перевагу співпраці з громадянським суспільством. Інвестує в освіту, фінансує програми обміну, організовує семінари. Його методи відрізняються обріями — він вкладає в тих, хто здатні завтра стати лідером громадської думки та скласти кістяк громадянського суспільства. Заходу не треба нічого вигадувати — досить познайомити молодь із самим собою, зі своєю логікою та архітектурою, аби вона згодом запрагла перенести західні правила на ґрунт рідної країни.
Як наслідок, сценарій вуличних протестів — незмінний. По один бік — політичні довгожителі з сумнівною репутацією. По інший — суспільство, яке вимагає нових правил гри.
Москва полюбляє міркувати про «кольорові революції». Про подібність сценаріїв у різних країнах. Доходить висновку, що все це інспіровано ззовні. Але цієї миті вона уподібнюється людині, яка постійно ставить на аутсайдера, але воліє звинувачувати тоталізатор.
Часом у самій РФ лунають голоси, що Москві вже варто засвоїти науку. Почати працювати з «низами». Відмовитися від підтримки токсичних політиків. Формувати когорту розумних та щирих адвокатів для себе самої. Та в тому й річ, що нічого такого Кремль зробити не може.
Тому що жодного привабливого образу майбутнього в Росії не існує. Вона не має картинки завтрашнього дня, здатної захопити й мобілізувати. Вона не має цивілізаційної ідеї — такої, як у колективного Заходу. Сучасна Росія — це цінники замість цінностей. Монетизація переконань та принципів. Що вона може запропонувати своїм сусідам?
Інвестиційні проєкти? Від них не виграє ніхто, крім російських монополій. Унікальні технології? Росія сама їх купує. Регіональну безпеку? Про це взагалі нема сенсу говорити.
Москва регулярно ставить на ті еліти, що ціннісно близькі їй самій. У підсумку її партнерами стають ті, хто поводиться як мародер на окупованій території. Вона не здатна домовлятися ні з ким інакшим — російська еліта не вірить нікому, хто від неї відрізняється.
Росія може купувати собі союзників, але вона не здатна їх створювати. Вона може пропонувати секс за гроші, та це не має нічого спільного з коханням. Її маскульт — вторинний, тлумачення «рускості» нагадує матрьошку з duty free, а єдина універсальна пропозиція — репертуар радіо «Шансон».
«Рим полюбили не за велич — Рим здобувся на велич, бо його полюбили». Ця формула Честертона незастосовна до сучасної Росії. Вона приречена на поразки в битвах за майбутнє — лише тому, що не має образу майбутнього. Вона програє битву за серця, бо не вміє закохувати в себе.
Але й висновків зі своїх поразок Москва теж не робитиме. Просто тому, що ці висновки прозвучать для неї занадто невтішно.
