Сьогодні на Прямому каналі запитали, чи вірю я в напад з Білорусі на Київ на 24 серпня.
Вже трішечки втомився від гуртка свідків російських отвєток та сюрпризів. Тому скажу так.
З Білорусі росіяни вже, здається, нападали. При неспівставно кращій для себе ситуації. Завершилось найепічнішими триндюлями в їхній новітній історії та ганебною втечею. Навіть трупи закатованих не встигли приховати. Яка логіка змушує вас думати, що вони спробують ще раз, у значно більш скрутних для себе обставинах?
Те саме стосується розповідей про те, що от зараз ми щось зробимо, росіяни образяться і як ух!
Не ух, а інше подібне слово. Бо ми вже принизили російські збройні сили та вище державне керівництво такими способами, що на Порнхабі забанять за відео. Ми вже довели їм, що можемо бити по території Російської Федерації та по будь-якій точці окупованого Криму, можемо вбивати їх генералів та колаборантів, топити флагмани, знищувати цілі авіаполки прямо на аеродромах.
Де отвєточка, я вас питаю?
А нема отвєточки. І не тому, що вони чекають якоїсь дати, а тому, що складно збирати вибиті зуби зламаними пальцями.
Просто. Ми. Їх. Пиздимо.
А не відповідають вони не тому, що чогось чекають, а тому, що вже нема чим. Ракет залишилося на донишці, а ті, що є, наше ПВО перехоплює значно краще, ніж їхнє - наші. Фронти заклялки, склади палають, авіація горить.
Тож давайте ви, любі, навчитеся бороти в собі меншовартість та культ тривоги. Давайте ви не будете переоцінювати нашого супротивника. Ми воюємо з огромною махиною, але складається ця машина з ворів, розпиздяїв, боягузів та дегенератів. І ми її б'ємо. І в них все швидше закінчуються опції. І нема в них тузів у рукавах, як і самих рукавів. Є розгубленість та незнання, що ж далі врати своєму плебсу, якому все життя продавали розповіді про те, що живе хоч і в лайні, але в наддержаві.
