Пригадую скандал з "виставкою" у стінах Національної академії образотворчого мистецтва. Студент цього вишу (вже вчорашній, його відрахували, і зовсім не за скандал, а за прогули та неуспішність) Спартак Хачанов виставив на загальний огляд свою буцімто "пацифістську" інсталяцію "Парад фалосів". У вигляді чоловічих статевих органів він зобразив військових, техніку на помпезному марші. Справа була 2019 року і наробила багато галасу, — що проти, що за права "художника" на своє бачення світу. Йшлося власне про принципове питання: "З ким ви, "мастєра" культури?".
Минуло всього чотири роки, і я не відаю, чи наздогнала "незалежного мистця" Хачанова справжня війна, і чи переосмислив він свою тодішню позицію. Зрештою, то не принципово, оскільки прагнення "виділитися", "вивищитися" через скандал, хайп, екстравагантність досі не вивітрилося у царині мистецтва. Сумнівність критеріїв успіху, серед яких, як правило, переважає бажання заробити якомога більше, причому, бажано, тут і зараз.
Попри те, що під ноги часто кидаються високі цінності, ба навіть людська гідність, про які ті ж персонажі від культури так полюбляють розпатякувати, і, принаймні на публіку, зізнаються у прихильності до них.
Війна, звісно, все спише. Однак культура, як палімпсест, — якогось чудового дня рука нікому невідомого дослідника-реставратора зітре пізніші нашарування, і світові явиться невідоме – прекрасне чи гидотне – творіння.
Мене вразила одна цифра, на яку звернули увагу колєжанки-журналістки, які працюють власне у сфері культури. Лише 12 акторів маріупольського театру (так-так, саме того, підвали якого стали могилою для сотень мирних мешканців після рашистських обстрілів), театру, який відомий світові не стільки своїми постановками, як написом "Діти" – наївним сподіванням на емпатію варварів, — так от, лише 12 акторів з 210-и вирішили залишитися в Україні, тяжко пробиралися на контрольовану територію. І показали днями свою виставу "Крик нації". Решта подалася до… Росії.
Я не суддя людським долям і людським виборам. У кожного вони свої, конкретно-межові, часом болісні. Але, чесно зізнаюся, після того, що трапилося там, у легендарному і трагічному Місті Марії, я б цурався усього, пов'язаного з його катами.
Ну, ок. Ми не знаємо обставин вибору маріупольських митців. Все могло бути – примус, безвихідь, втома, вигорання, бажання спокою. Інша річ з людьми, які не відчувають воєнного фізичного, м'яко кажучи, дискомфорту, які ловлять фортуну під яскравими рампами концертних залів, п'ють ранкову каву у затишних оселях, купаються у славі.
Роман Онишкевич, журналіст і громадський діяч, написав учора про черговий проєкт відомої диригентки з Бродів Оксани Линів. "у німецькому Байройті тріумфально (Линів. – Авт.) віддиригувала вагнерівського "Летючого голландця" у постановці модного російського режисера, заслуженого дєятєля іскусств РФ Дмітрія Чернякова, — пише Роман. - Принагідно на сторінці у ФБ вона похвалилася "нашим DVD" із записом опери, де на титулі красуються імена Линів і Чернякова.
Якщо що, то Черняков, певно, добрий режисер, але ні разу навіть не "хароший рускій", а цілком обласканий режимом дєятєль.
Це вже вдруге поспіль бродівчанка і москвич демонструють вишуканій публіці своє бачення Вагнера. Певно, гарно...".
Можливо, й гарно, не сперечатимуся. Але водночас огидно. Тим паче, що насправді пані Линів вже не вперше втрапляє у схожі ситуації. Не хочу повертатися до скандалу з пам'ятником Моцарту- молодшому у Львові. Але принагідно нагадаю про інший – з проєктом "Ковчег". Саме він проливає світло на справжні мотиви мисткині. Мотиви, які годі прикрити фарисейським "культура поза політикою", від яких неможливо сховатися у вежі зі слонової кістки, дбайливо зведеної коштом авторитету і довіри шанувальників. Мотиви, прості, як борщ, мотиви, на яких завжди грала і грає азійська Московія з її "харошими" і "плохімі рускіми". Гроші. Понад усе. Попри все. Гідність, людськість, совість.
Бо якщо за великим рахунком, — то справжній митець і його творчість неуявні без контексту. А контекст в Україні простий – війна з Росією і зі всім російським. Це не русофобія – це єдиний шлях колонізованої нації на майбутнє. Шанс розвиватися, народжувати нових геніїв і негідників, але унікальний шанс.
І від війни, тобто контексту, не зачинишся у вежі, навіть якщо вона – зі слонової кістки. Бо будь-який випадковий приліт "калібру" зруйнує ущент це ефемерне творіння. А його брами/дамби не здатні втримати потоків крові й сліз.
І лише наодинці зі собою будь-яка людина, тим паче митець, має добре розважити – на чиєму вона боці? Ката чи жертви? Співучасників зла чи захисників добра?
Вибір, серед іншого, і чи не в першу чергу, культурний… Мені видається, навіть Вагнер натякає пані Линів на ці прості істини.
