Розмаїті топполітики дозволяли собі й різкіші емоційні заяви, однак Боррель віднайшов голку у яйці "чахлика невмирущого".
Міф переможців над фашизмом, каргокульт "пабєдобєсія", вищості росіян лише тому, що вони взяли рейхстаг, — попри очевидні фальсифікації, перекручення, гіперболізацію і відверту брехню, — живив Росію упродовж вісімдесяти років. На його ґрунті виростали паростки зверхності, вседозволеності, можливість спекулювати на почуттях вини "визволених" народів. Саме цей міф використовувала Москва як монопольне право на істину, саме на ньому будувалася новітня історія країни, — власне пропагандистська її версія. Ілюзія вічних переможців нівелювала зрозумілі кожному притомному історикові речі – боротьбу антигітлерівської коаліції, її визначальний внесок не тільки у спільну перемогу, але й, по суті, порятунок самої Росії від нацистського панування.
Щобільше, Путін та його пропагандистська машина подавали цю перемогу як наслідок, тяглість "історичної традиції" – через викреслених большевиками імператорів до сумнівних верховодів далекого минулого. "Право на перемогу" у XX столітті транслювалося на інші звитяги (серед іншого й безсоромно привласнені) аж до часів Руси-України.
І раптом цей міф впав. Росію саму сприймають як реальну реінкарнацію свого антипода, її нашивають фашистською. Світ це визнав, як колись змирився з тезою Беніто Муссоліні: "Після римських цезарів, після римських пап, теперішній Рим – це фашизм, одночасно старий і новий, і він вимагає світового визнання".
Перефразовуючи цю фразу "батька фашизму", Росія може тепер сказати: "Після московських царів (Івана Грозного, зокрема), після московських патріархів, нинішня Москва – це фашизм, одночасно старий і новий". Бо світове визнання він вже отримав.
Хто б міг подумати, що сірий підполковник КҐБ Володимир Путін стане в одну шерегу з Муссоліні, Франко, Салазаром, Гітлером? Це – лише позірне враження, оскільки для кремлівського господаря завжди були близькими ідеї рафінованого сталінського ерзац-фашизму. Навіть не ленінського, — згадайте, з якою відвертою зневагою він ставиться до Ульянова.
Це вже пізніше Путін, заради ілюзії інтелектуала, цитуватиме батька російського фашизму Івана Ільїна, еволюціонуючи таким чином від сталінізму до фашизму: "Фашизм виник як реакція на большевизм, як концентрація державно-охоронних сил управо. Під час наступу лівого хаосу і лівого тоталітаризму – це було явищем здоровим, необхідним та неуникним". Сталін також безжально нищив "ліваків" – усіляких там троцьких та зінов'євих. Путін взявся за лібералів, — знищивши їх – кого фізично, кого морально, кого витіснивши за кордон.
Тим більше, що Росія успадкувала від Орди усі первинні риси майбутньої фашистської держави. Борис Акунін у розмові з головним редактором "The American Interest" Джеффрі Ґедміном та кореспондентом "Le Figaro" Лорою Мандевілль якось заявив, що у Росії — не путінізм. "Це 500-літня система правління державою, яка ґрунтується на монополії виконавчої влади та на гіперцентралізації. Я схильний думати, що будь-який новий лідер або нова влада, навіть спершу демократична, незабаром відтворять ту саму матрицю — хіба що система зміниться в самій основі… Ми знову маємо Великого Хана, котрий є священним, котрий ухвалює всі рішення сам, котрий вищий від закону і котрий тепер говорить, що лібералізм мертвий".
Для перемоги над цим монстром знадобиться ще немало зусиль. Для міжнародного трибуналу над воєнними злочинцями – сотні прокурорів. Але, як і у випадку з нацистською Німеччиною, має відбутися докорінна денацифікація Росії, деконструкція її імперського каркаса, декаґебізація, ліквідація нуклеарного потенціалу. Інакше світ рано чи пізно знову потрапить у заручники російського фашизму. До слова, Ільїн це завбачливо спрогнозував, і його навернений фанат Путін мав би прочитати його пророцтво: "Коли після падіння большевиків світова пропаганда кине у всеросійський хаос гасло: "Народи колишньої Росії, розбігайтесь!" – то відкриються дві можливості: або всередині Росії постане російська національна диктатура, яка візьме у свої міцні руки "віжки правління", загасить це згубне гасло, ... або така диктатура не складеться, і в країні розпочнеться неуявний хаос рухів, повернень, помст…".
Світові не потрібен жоден ільїнський варіант. Демократія виробила власні шляхи подолання схожих ситуацій. І безумовно в її арсеналі досвід денацифікації Німеччини.
І ще. Живлений Росією комплекс "вини" всіх народів, "визволених" нею, має повернутися бумерангом до її громадян. Він, як на мене, єдина панацея від метастазів імперськості та фашизму. Так, є альтернатива – Північна Корея, але чи потрібен світові ще один менінгіт?
