1. Сім місяців тому почалася війна. Путін виголосив скоромовкою, із задоволено-гордою пикою, немов вирок мільйонам українців, свою спецоперацію. Всі ми з різним ступенем
жаху та недовіри очікували цю подію. Але ніхто не думав, що після восьми років трагедії (стриманої для всієї країни і повноцінної - для патріотів, що мешкали в Криму та на Донбасі),
станеться те, що ми побачили 24 лютого - повномасштабна агресія на всій території. Мільйони людей залишили домівки. Військові прийняли перший бій. У цей момент світові
інформаційні агенції відкрили відлік кінця нашої державності. На їхній погляд, тільки Путін особисто мав вирішити долю нашої країни - територіальний поділ та маріонетковий уряд
або повне знищення. У Росії холопи об‘єдналися навколо «мудрого» і «сильного» царя. Це був пік здурілого російського патріотизму. Саме тоді будь-яке рішення про мобілізацію не
викликало би спротиву, це була б мобілізація для знущань над українцями, похід за холодильниками та насильницьким сексом, участь у великому захопленні виходу до Чорного моря.
2. Та не все сталося, як гадалося. Російські «демократи», як завжди, «спалилися» на українському питанні, і хором заскавчали про співчуття Україні, яку знищує Путін, а не
про підтримку збройної боротьби українського народу. Всі наші з Вами «добрі знайомі» та родичі по той бік лінії фронту або співали пісні про те, що «націоналістів знищать, а Вам нема
про що турбуватися», або просто пропонували притулок після окупації. Але нагоди вбратися у парадний одяг для маршу Хрещатиком окупантам так і не випало. І, звісно, і не випаде.
Вже за місяць війни, а вони для внутрішнього використання продовжували її називати спецоперацією, росіяни вимушені були під ударами української армії, яка виявилася не тією
розібраною на частини армією 2014 року, забратися з північі нашої країни для того, щоб, за їхніми натяками, сконцентрувати залишок регулярної навченої армії на Сході - Донбасі та
Харківщині. Світ замислився, скільки протримається Україна у позиційному затяжному двобої. Майже ніхто не розумів, що ця історія - настільки надовго.
3. Тоді у нас і повірили західні союзники. Питання перемовин на умовах Росії закрили назавжди. Росія ще мала шанс не тільки на перегрупування, а й на мобілізацію, однак
російське керівництво боялося саме того, що відбувається зараз - раптової зміни настроїв
диванних патріотів: від обожнювання лідера і виспівування військових пісень на вечірках до страху за особисту долю у випадку потрапляння до лав тоді ще уявної «другої армії світу». Ворог вирішив комплектувати армію найманцями з Близького Сходу, «вагнерівцями», яких перекидали з Африки та Азії. Перекидання до України кадрових частин та часткове зняття з бойового чергування на російських кордонах тих, хто реально вважався потрібним саме там - промовисті. Маючи перевагу у бронетехніці та артилерії у 10-15 разів, Росія могла дозволити собі цілковито безкарні дії у Маріуполі, Северодонецьку, Лісічанську, під Харковом та Миколаєвом.
4. У серпні російський наступ практично зупинився. Це результат поєднання кількох факторів - поява «Хаймарсів»
та М777, які почали знищувати склади російського угрупування в Україні; поступове навчання в бою українських солдатів та командирів, знищення дедалі більшої кількості
професійних російських убивць, заміна їх злочинцями другого ґатунку. Тоді аналітикам здавалося, що українці не спроможні на будь-який серйозний наступ; сили сторін приблизно рівні
і Росія грається з нами в «кота-мишки»; а війна буде триватиме і весь наступний рік.
5. Харківська операція все змінила. Військовим експертам всього світу
стало абсолютно зрозуміло, що Путін пропустив момент, коли залишки професійної армії ще можно було поповнити воїнами запасу, які сприйняли б мобілізацію, як вимушений крок.
Тепер її оголошення стало початком краху сусідньої рф. Загальна істерика з приводу «поганих» воєнкомів, яку підтримують державні канали, всього лише каналізує на воєнкомах
народний гнів та народне боягузтво.
Російська система комплектування виявила свою повну неспроможність навіть називатися системою. Зганяння новобранців, мобілізованих
шляхом хапання чоловіків цілими селами, іржава зброя, відсутність навчання тих, кому не пощастило і хто не встиг втекти, швидке кидання під вогонь української артилерії
недосвідчених підрозділів, а головне - натовп на кордонах, який показав, що довіра до влади закінчилася, почався традиційний російський спосіб боротьби - втеча. Поки що це втеча від
воєнкомів, втеча з Росії, в гори, в ліси. Але завтра це буде втеча російської армії з поля бою, у полон, світ-заочі. Путін підписав вирок власному режиму, а не Україні.
Красовицький щоденно
