Гуманітарні роздуми.
1. У нас здорове суспільство. Ми вміємо реагувати на подразники та ставити діагнози. Самі люди змінили країну на майданах і двічі своїм героїчним подвигом волонтерства допомогли армії зупинити ворога (у 2014 та 2022). Суспільство вміє радіти перемогам та сумувати разом з жертвами. Але ми не вміємо виходити з конфліктних обговорень та робити висновки. Мабуть, і мені прилетить за цей текст. Всі багато разів читали про «неправильний» конкурс сценаріїв на гроші Netflix, перемололи «галичанскьку х.ячечну» та право на розмови з росіянами так, що всім зрозуміло: культурних авторитетів у нас немає, а , якщо письменник до війни писав російською - він вже автоматично колаборант.
2. Тепер ми знаємо, що головне - купувати книжки на власні гроші, і чесно скажу, я впевнений, що ще радянська фраза про «книгу, як найкращий подарунок», починає втілюватися в життя. Не перестаю дякувати читачам, які підтримують наше книговидання у скрутні часи як ковіду, так і війни. Так, це абсолютно різні речі, і наша галузь не тільки витримала, а й почала розвиватися в складних умовах абсолютно без допомоги держави або закордонних спонсорів. Наш спонсор один - український читач. Книжковий ринок не тільки оговтався від шоку, викликаного бойовими діями та та масовою міграцією, він витримав і потрійне зростання ціни на папір, а далі і на картон, та на поліграфічні послуги. Видавці вимушено підвищують ціни, навіть обмежуючи рентабельність, а в соцмережах лунає:
«як вони могли, ця книжка коштує вже 500, а рік тому така сама була 300»;
«ця книга в 1000 сторінок коштує 1000 грн, але книжка в 200 сторінок за 300 гривень нас не дивує, взагалі»;
«чому книжка на крейдованому папері повинна бути дорожчою, ніж на газетному»;
«у нас же доходи не зростають, чому держава мовчить, і, взагалі, чому видавці почали більше використовувати дешевий папір, я готовий переплатити вдвічі, але мати якісний товар» і т п.
Це все - дуже добре. Обмін думками з покупцями книжок, експертами з моралі, тими, на чиї гроші це все підтримується, для нас дуже важливий. Головне, щоб все далі відбувалося, як в демократичних країнах: винний визнавав і вибачався, а суспільство його вибачення приймало, а не продовжувало цькувати під гаслом: «а, так він ще і визнав, що не правий». Не варто розбивати лоба у постійних вибаченнях, іноді і спільнота повинна простягнути руку підтримки одному чи одній із своїх членів.
3. Сьогодні я в Одесі. Книгарня Видавництва Старого Лева розташована напроти пам‘ятника Софії Августі Фредериці з німецького роду Ангальт Цербст, більш відомій, як Катерина Друга, та її чотирьом поплічникам, які перетворили турецьку фортецю Хаджибей в російське місто Одеса, - Потьомкіну, Де Рібасу, Де Волану та Зубову. Два дні тому міська Рада провалила питання перенесення пам‘ятника до краєзнавчого музею, на території якого він простояв 87 років (і був частково знищений, сучасний пам‘ятник - нова робота 2007 року). Впевнений, що перенесення допоможе зберегти пам‘ятник, бо рішення про його знищення - це частина нового суспільного договору між активною частиною суспільства та державою, - «ми зносимо все, що пов‘язано з російською окупацією, а Ви не бачите цього і не заважаєте цьому до того, як справу зроблено». Пам‘ятник Пушкіну - це ще одна потенційна жертва російсько-української війни 2014-2022 років, і, впевнений у тому, що, якщо влада не прибере пам‘ятники, через якийсь час містяни їх не дорахуються.
4. В Одесі справжнє питання в іншому. Є дві точки релігійного екстазу від СРСР в місті - Вічний Вогонь та Пам’ятник невідомому матросу в парку Шевченка: типово російський багнет в небо, і будівля згорілого в 2014 році Будинку Профсоюзів, яку досі не знесено. Здається, мерії, депутатам та патріотичній частині суспільства, потрібно зосередитись на вилученні саме цих об‘єктів з карти міста.
5. На Дерибасівській в Міському саду стоїть пам‘ятник Леоніду Утьосову. Він - частина міського міфу про радянську Одесу.
Коли його побудували, тисячі людей, які приїжджали до Одеси, вважали обов’язковим сфотографуватися на лавочці разом з Утьосовим, як і посидіти та стільці Кіси Вороб‘янінова. Часи змінюються швидко. Черг вже немає. Багато хто з тих, хто робить фото, не знає Утьосова, а просто фотографується зі старим одеситом, і це добре. Колись, сам Утьосов розповів молодій Аллі Пугачовій, яка бажала з ним сфотографуватися, історію про невідомого балалаєчника, який сфотографувався з Левом Толстим, і використовував через багато років це фото в домовленостях про майбутні гастролі. Директор Палацу Культури, якому антрепренер показував фото балалаєчника з Толстим, спитав: «Ну добре, цей грає на балалайці, а старий що вміє?», антрепренер відповів, що, мабуть, Толстой би перевернувся в труні, якби почув цю розмову. «А, акробат, - відповів директор, - ні, нам такого не потрібно».
6. Радянський Союз своєю багатоплановою системною пропагандою «виключно своїх» письменників, військових, політиків, втручанням в історію, культурну спадщину, суспільне життя, запустив ефект маятника. Зараз суспільство є поступово виключатиме з історичної пам‘яті все пов‘язане з Радянським союзом та його цінностями.
7. У радянські часи згадування одеситами старих назв вулиць (Катериненська, Рішельєвська), пам‘ятників часів царату, було фрондою проти радянської влади. Але це була російська фронда, не українська. Ми живемо в часи, коли російський імперіалізм запустив ще один маятник. «Геть від Москви» - вислів письменника Хвильового, знищеного радянським режимом. Всі російські та російськомовні наративи, починаючи з лютого 2022, стали токсичними, незалежно від авторства та наповнення.
8. Суспільство веде себе часто по-дитячому зосередившись на чомусь, пов‘язаному з відмовою від російської культури. Ми цькуємо Булгакова, не зважаючи на Гоголя, нам заважає вулиця Пушкіна, але вулиця Маяковського або Цветаєвої не впадає в око. Ми обурюємось тому, що зі шкільної програми не прибрали Гончара, але нам не заважає там Голова Верховної Ради УРСР Тичина. Це не питання подвійних стандартів. Це питання відсутності будь-яких стандартів і напруженості суспільства в пошуках чергової зради.
9. На жаль, Радянський Союз на багато років «замінував» культурне поле. Майже всі, навіть максимально віддалені від радянського, діячи культури були з чимось, або з кимось пов‘язані спільними діями в радянські часи, творчим компромісом. А ті, хто прожив довго (Микола Корнейчуков, більше відомий, як Николай Чуковський сказав «В России надо жить долго»), мали більше шансів не тільки залишитись в історії, а і заплямуватися цією історією.
10. Саме тому суспільство зараз підсвідомо шукає нових авторитетів. Саме тому на виборах ми очікуємо, що нові обличчя будуть відрізнятися від того політичного лайна, до якого ми звикли за 30 років. Саме тому в мові ми радіємо англіцизмам та полонізмам на місці русизмів. Саме тому ми вибираємо європейські цінності та НАТО. Ми змінилися.
