Сьогодні довелося стати свідком розмови людини з її рідними, які живуть ще на окупованій частині Херсонщини. На тому березі, де зараз росіяни.
Тільки нещодавно, зі звільненням Херсону, почав з'являтися зв'язок і з тою частиною. Всі ці місяці знайомі місця собі не знаходили - не могли зв'язатися з ріднею.
Ті кажуть, що прокинулися в оточенні росіян, того 24 лютого. Ні часу, ні можливостей - просинаєшся, а вже встановлені блокпости, і з Криму йде техніка - і днями, й ночами. Безперервно. Влада залишилася місцева, і вона акуратненько перевзулася ще тої весни.
Довгі місяці без реальних новин. Ми ж знаємо, що росіяни закидують в інфопростір, декому по цей день: "Харьков наш, Кієв наш, Одєсса наша..." А люди не мають змоги це перевірити. Живуть під росіянами, посеред військової техніки, й чують, як від них луплять по Херсону, по Нікополю. Кажуть, що зрозуміли, що щось суттєво змінилось, коли росіяни жваво почали рити окопи - бо тепер не вони йдуть на Україну, а Україна йде на них. Такі речі стали очевидними для місцевих.
Ну, а коли відновився зв'язок, дізналися про стан справ і дуже чекають. Росіяни там ходять та питають:
- ну гдє ваши морозы?
- які морози? Оце вам мінус 5. Ми ж на півдні.
- Тю! У нас мінус 25 дома!
- Ну так може й повернетесь туди, де мінус 25?..
Бояться окупантів. Українською розмовляють обережно (все життя україномовні). Окупантів називають "гості" - бо звісно, що чужі. Не свої.
Можливо, це розповідь про частину населення, не показову, бо ж різні є. Але згадуючи кадри, як зустрічали ЗСУ на Херсонщині, я дуже бажаю нашим людям і на тому березі дожити та дочекатися.
