Дивна річ, але давнє китайське прокляття "Аби ви жили в час змін" зараз починає втрачати негативні конотації. Звісно, будь-яке порушення звичного трибу життя, — некомфортне й інколи навіть нестерпне. Але водночас зміни можуть означати фіналізацію тривалих процесів, до якої прагнули, якої чекали та навіть втомилися від цього очікування.
Жорна історії мелють повільно, однак, здається, саме зараз, у короткому часовому відтинку, вони завершують свій цикл
Бо люди підсвідомо приміряють власні мрії чи потреби розв'язку своїх проблем до, як це не сумно звучить, тривалості життя. Тому й часта нетерплячка: "ну, що мені з того, як те, чого я хочу, станеться після мене?". Та зараз наочно можемо бачити, як речі, здавалося б, константні, непорушні, стають релятивними, непевними й навіть одноденними, як валиться не тільки дотеперішній світоустрій, але й те, на чому базувалося й будувалося наше уявлення про нього, і про спосіб його удосконалення. Так, жорна історії мелють повільно, однак, здається, саме зараз, у короткому часовому відтинку, вони завершують свій цикл.
Можливо, навіть не усвідомлюючи цього, конкретні люди стають дотичними до багатьох тектонічних зсувів, бо війна, розв'язана Росією проти України, мобілізувала мільйони. Не тільки у прямому сенсі – воювати на Сході, стримувати та виганяти окупантів. Внутрішня мобілізація особистості, її потреба діяльності заради, перш за все, виживання, але у результаті – перемоги (бо чого варте жалюгідне животіння уцілілого у цій бійні раба?). Волонтерство, точкова допомога армії, зрештою, громадський активізм, що застерігає владу від неприпустимих помилок, — все це паростки нової, повоєнної України.
Якщо ще кілька років тому ми дискутували довкола того, є чи нема української політичної нації, намагалися майже наосліп вловити якісь риси української національної ідеї, то нині ми вже говоримо про місію України у світовій спільноті народів
Що цікаво, Україна, ще вчора "бідна родичка" Європи, "міст між Сходом та Заходом", "гібридне утворення" з невизначеною ментальністю, поліконфесійністю, різновекторністю (яких тільки метафор не вживали історики, соціологи та розмаїті псевдонауковці ще недавно), раптом стала поважним світовим гравцем, здатним впливати на глобальні процеси. І якщо ще кілька років тому ми дискутували довкола того, є чи нема української політичної нації, намагалися майже наосліп вловити якісь риси української національної ідеї, то нині ми вже говоримо про місію України у світовій спільноті народів.
Як на мене, цією місією є руйнація російської імперії. Бо, по-перше, хто-хто як не українці – причетні до її виникнення, ті, хто за визнанням самих росіян, складав основу цього монстра, його хліб (інтелектуальний і матеріальний), - краще знають больові точки Росії? А, по-друге, хто, як не ми, достеменно перевірили, що збереження імперії у будь-якому вигляді вагітне новими війнами, а, отже, смертельними загрозами. Не тільки для нас, але й для світу.
Тому війна проти Росії багатовимірна і поетапна. Вона містить не тільки воєнну, безпекову чи економічну складові. Це і дипломатія, і культура, і… Годі знайти якусь сферу людської діяльності, де б зараз не точилася війна.
У цій війні є пріоритети. Один з них, як на мене, — міжнародна ізоляція Росії, заборона країні-терористу ухвалювати чи ветувати рішення, дотичні до всіх країн і народів світу. Попри санкції, вже запроваджені антипутінською коаліцією, Росію вкрай потрібно витурити з авторитетних міжнародних організацій. Не тільки тому, що її присутність там є гірким оксюмороном, знущанням зі справедливості та здорового глузду. Але й великою мірою через те, що, як будь-яка імперія, вона схильна транслювати на довкілля свої специфічні сенси, викривленні цінності, отруйні наративи. Росія корумпувала купу глобальних інституцій, — від ООН до спортивних федерацій, — просуваючи власні інтереси та формуючи підстави для отого путінського "Россія не заканчивается ніґдє".
Як будь-яка імперія, Росія схильна транслювати на довкілля свої специфічні сенси, викривленні цінності, отруйні наративи. Росія корумпувала купу глобальних інституцій, — від ООН до спортивних федерацій, — просуваючи власні інтереси та формуючи підстави для отого путінського "Россія не заканчивается ніґдє"
Про ООН – мова особлива. Я вже писав про те, як Москва шахрайством здобула мандат постійного члена Ради Безпеки, а разом з ним – і право вето на невгодні їй резолюції та документи. Про те, як агресор систематично зловживає цим правом, гальмуючи безпекові процеси, неприховано знущаючись з міжнародного права і бажання людської справедливості.
Процес вигнання РФ з ООН, як кажуть, пішов. Виступи українського постпреда в Організації Сергія Кислиці збурили громадську думку. 1 грудня Верховна Рада схвалила звернення до ООН щодо виключення з організації Росії. У постанові йдеться про визнання російського режиму терористичним, нелегітимність перебування Російської Федерації в ООН і реформування організації.
Маємо також і двопартійну резолюцію американських конгресменів, яка закликає президента Джо Байдена вивести Росію з Ради Безпеки ООН. Небайдужі громадяни, об'єднавшись у Рух "Геть РФ з ООН", створили петицію, у якій максимально чітко виклали мотиви своїх вимог (її текст тут).
… Так, жорна історії мелють поволі. Але хто сказав, що людям не під силу підштовхнути їх?
