Забрів зненацька на пост свого відомого колеги, приврочений річниці війни - і здивувався. Ні, з написаним там, я безумовно й однозначно згоден.
Просто думки ці були неочікуваними від достойника, якого я довгі роки вважав своїм ідейним опонентом і намагався не читати й не слухати. Аби “не робити собі нерви”, як казали в Одесі. А тут -повна співзвучність думок.
Перечитав ще раз. Все щиро, по-справжньому, без фальшивих нот, жодного перебору в емоціях і патетиці. Я за фахом навчився розрізняти замовну щирість. ..
“Ви дуже змінилися”, -написав йому.
“ Не помітив за собою жодних змін”, - відповів він.
“ Значить змінився я”...
Скоріш за все, змінилися ми обоє.
За свої без малого 70 років життя я переконався, як радикально змінюють людину тектонічні злами епох. Людині, зазвичай, не притаманно усвідомлювати це. Вона береже відчуття цільності, тяглості в переконаннях. Щоб не розгубити себе, не опинитися на ментальному роздоріжжі.
І все ж ми змінюємося. І, попри всі прогнози й очікування зради — змінюємося в кращий бік.
Нашвидкоруч переглянув сторінки багатьох своїх фейсбучних друзів, з якими гостро був незгодний ще років 7 тому й вони мене розфрендили чи я відписався від них.
Багато хто докорінно оновився. Можливо навіть непомітно для себе став іншим. Очистився від мушлів мов би. Багато хто, звичайно, й ні - і досі живе в сварках і нервових наративах долютневої епохи, і бідкається на всесвітні змови.
Але я відкрив для себе у нових іпостасях багатьох політиків. Дехто з них взяв у руки зброю, і там, в окопах ідейні незгоди стали малопомітним дріб’язком. Багато хто змив з облич політичну косметику і вивітрив угар з очей, повернувши собі людську подобу.
Я не знаю, чи зазнали душевних і духовних перетворень герої минулих днів? Чи відбувся злам у психіці й світогляді Петра Порошенка, Юлії Тимошенко, Анатолія Гриценка, Арсенія Яценюка... За текстами у соцмережах важко з’ясувати їх справжність. Пресслужби і спічрайтери постаралися. Але вірю, що вони змінилися за рік, що минув.
Хто на видноті, так це Зеленськоий. І попри скепсис недоброзичливців і восторги прихильників, які стверджують, що” він таким завжди й був”, ми ці зміни бачимо. І це не зміна гриму й підлаштування під нову роль. Метаморфози відбуваються з його світоглядом, з цінностями, які він сповідує, з баченням шляху, який торує нація.
Можливо, колись, після перемоги, знайдеться сміливець, який талановито розпише зміни, що сталися з учорашнім коміком, любителем шашликів і стадіонів, який сприймається у світі сьогодні як лідер мужньої нації...
У ньому як у дзеркалі ми б мали побачити, наскільки разюче змінилися самі.
Хтось мабуть скаже: “ Я свої принципам не зраджував, мені нема чого змінюватися на догоду часу!
Не будьте такими самовпевненими. Не можна все життя прожити в тілі гусіні чи проспати лялечкою. Життя за це нещадно мстить.
Ще навесні із вуст одного філософа почув: “Усі ми впевнені, що світ після цієї війни кардинально зміниться. То ж поспішаймо змінюватися разом з ним! Якщо зволікатимемо, прийдешня дійсність просто розчавить нас...”
Мені важко намацати пульс тих змін в нас, які відбуваються. Немає таланту провидця, щоб твердо показати напрям, куди ці зміни ведуть.
Але хочеться вірити, що їх вектор направлений не зовні, а всередину. Не на поділ на правовірних і невірних, на героїв і зрадників, на свідомих і несвідомих. На пошук не того, що нас розділяє, а того, що робить родиною.
А це — почуття спільного дому. Нації, яка за висловом британського економіста Гобсбаума, є “спільнотою людей, які прагнуть жити разом в своїй незалежній державі”. Мені дуже до вподоби ця формула.
За рік, що минув, ми зрозуміли, що такенаш спільний Дім, і що значить — загроза лишитися вселенським безхатченком у цьому світі.
Потяг до єдності міг би здатися неможливим у часи, коли все розфарбовано у біле й чорне, коли ворог із шкіри лізе, аби розділити нас і кожен рятується у власній мушлі.
Але іншого виходу немає. Бо як писав поет насправді “...нас мало, нас пекельно мало!...” на цій, восьмимільярдній Землі. І щодня ворог забирає нові й нові життя. І дітей, які зростатимуть на чужині. І стариків, які згинуть в безвісті на теренах, які оповила глуха ніч. Ф кому яке діло, якщо нас стане ще менше. Або зникнемо зовсім.
А отже треба дорожити кожним, берегти кожного, розуміти свого ближнього і дальнього, який сьогодні став частиною спільного.
Прозріти й побачити це, зрозуміти, що нема нікого для нас рідніше, ніж самі ми одне для одного — оце й будуть зміни, які допоможуть нам вижити й народитися новою сутністю після перемоги.
Про це, власне, й написав той колега, якого я згадав на початку свого тексту.