Пригадую цей день рік тому. Пригадую інше життя. Рівно рік тому я мав іти на ранковий ефір на телеканал «Прямий» і тому встати мав раненько. Але мене розбудив дзвінок матері. І новина – війна. Звісно, сон мов вітром здуло. До самої поїздки на ефір (разом з Тарасом Чорноволом) я гортав новини силячись збагнути, це справді війна? Чи це чергова провокація? До речі, то був останній мій телеефір – аж досі.
Перед вторгненням я мав чимало телеефірів, під час яких мене питали, нападе чи не нападе? Стабільно я відповідав, що з погляду логіки нападати на Україну Росії стратегічно не вигідно і нападати для них це нісенітниця – але, ми маємо справу з особами які живуть не логікою а постімперським синдромом, тому відбутися може будь що. Влада у той час просторікувала про травневі шашлики і про «збільшення ЗСУ не дозволить будувати дороги», бо якби українцям розповіли про загрозу, то країну охопила б паніка і українці всі втекли б.
Я не тікав. Я з побратимами з Добровольчої козацької роти «БУК» поїхав на фронт. Допомагати ЗСУ.
Пригадую як Зеленський почав висувати претензії до НАТО, мовляв то вони, зарази, винні бо не хочуть нам небо закривати. Небо нам не закрили й досі – бо це нереально. Але варто мені було виставити пост про те що не треба так дратувати союзників на яких вся надія, як моя сторінка зазнала бот-атаки, яких я раніше не бачив в принципі. А потім були ще й дзвінки з цікавих відомств. Як раз після того як заблокували телеканали «Прямий», «5-й» та «Еспрессо». На боротьбу з опозицією у ЗЕкоманди ресурси знаходилися навіть тоді, коли втрачали території.
База 206-го батальйону тероборони. Хлопці які їздили на евакуацію мирних до Ірпеня. Хлопці, які несли службу з охорони Києва, в т ч (а ви пам’ятаєте це?) урядового кварталу. Так-так, Офісу на Банковій з протиядерним бункером з якого не втік діючий президент. Ми справді були готові до боїв у місті. До захисту. Боже, як ми раділи вістям, що ворог тікає!
Потім служба у ЗСУ. Бригада Чорних запорожців. Стрільби. Наряди. Потім Слобожанщина. Літо, спрага, бойова робота від світання до смеркання. Виїзди. Обслуговування техніки. Вічний недосип.
Бахмут. Тоді ще відносно цілий. Ще працювали магазини. Ще продавали морозиво. Інколи ми зупинялися поласувати, але частіше проносилися вулицями в напрямку сел. Зайцеве, Кодема, Семигір’я… Вуглегірська ТЕС. КПВВ «Майорськ»... У ЗМІ про Бахмут тоді говорили нечасто, хоча основні події тоді відбувалися недалеко від нас. Сіверодонецьк, Лисичанськ. Жара, пилюка. Пити води вистачало, рятувала вода в пляшках. А от «митися» часто доводилося за допомогою мокрого рушника. З водою для миття і прання було гірко.
Вугледар. Розтрощені багатоповерхівки. Будинки, в яких нема нікого крім солдат. Покинуті шахти. Розбиті села, де ще не бракувало мирних мешканців, які все ще не знайшли в собі сил відірватися від життя в якому у них все. Обстріли. Траншеї з мишами, яких ну от просто неміряно. Стрільба, стрільба.
Але як ми раділи, коди дізналися про наступ на Харківщині! Навіть скептики, що заявляли: «Ну визнай, з під Києва русскіє пішли самі», тоді засяяли. Коли невдовзі ЗСУ здобули успіх біля Лиману, наш оптимізм зміцнішав ще більше. Я пам’ятаю як пішли перші розмови про те, що звільнимо Херсон, і як всі недовірливо знизували плечима. Ніхто не вірив що вдасться от так. Звільнити практично ціле місто. Всі чекали вуличних боїв. Але – сталося.
А на Вугледар вже лізли російські морпєхи. Так лізли, що самі заволали, що їх кладуть просто як м’ясо. Ми свою роботу робили гарно. Чорні запорожці та Запорізька 55-а, разом – сила.
Минув рік. Більше нема в мене телеефірів. Більше не веду Ютуб-канал, я й писати мушу дуже обережно. Не поширюю більше свої книжки. Тепер я солдат Збройних сил. Просто солдат. Один з багатьох.
Я солдат який працює на перемогу. Не буде ніяких висновків зі сказаного. Просто ми переможемо і я в це вірю.
А тоді ми повернемося. Ми поставимо питання. Багато питань.
