Переглядаю відео зі знищення РЕБ Р-330Ж "Житель".
Ще декілька років тому знищення цього "монстровипромінювача"- то було прям свято. Морпіхів які в цьому брали участь- понагороджували всіх, навіть тих хто поруч стояв.
Зараз дивлюсь відео знищення Р-330 за допомогою арти та аеророзвідки 92-й бригади, і такий "Ну молодці, знайшли, триангулювали, відпрацювали саме у вікно між сесіями подавлення. І не на Пумі там якійсь, Флаї, чи Байрактарі, а на українській Лелеці. Молодці".
І далі дивлюсь стрічку. А потім такий:- Бля, і все? Це все, що ти готов подумати про цю подію? Коштовний, дуже специфічний РЕБ, з професійним екіпажем, його перед тобою розпиздували, просто як штатну ціль, без всіяких "спецоперацій, планування великіх штабів і іншого", просто сьогоднішні ЗСУ можуть системно знищувати і такий рівень цілей, це блять рівень яєбуякий, а ти такий"молодці" і далі стрічку дивишься? І це все?
Мозок людини має таку особливість, приміряти тебе з реальністю. Те що тебе хвилювало ще недавно, робило якісь події гучними- на зараз це щоденне.
Після знищення російськіх БТГрів, утримування позицій після того як на тебе сиплять тисячі снарядів, боях у забудовах багато місяців (Маріуполь, Бахмут, інші), "Москва","Макаров", "Саратов", танки Т-90, "Тор", С-300, "Борисоглебськ"- все це і багато чого іншого було знищено силами українській армії.
Великі часи. Великі цілі. Великі досягнення. Великі люди поруч з нами. Подвиги яких зараз - це звичайні робочі дні на фронті.
