Особливо тим, для кого віра не обмежується освяченням великодніх кошиків, а посідає важливе місце в самоусвідомленні свого місця в світі.
Співчуваю тому, що їх очікують великі випробування й великі розчарування. Бо все вже не буде так, як було. В УПЦ МП почався 24 лютого минулого року і продовжується невпинно процес руйнування й витіснення її з суспільного й ментального простору України. Поїзд пішов і його вже не спинити.
Чи є в УПЦ як цілісної релігійної громади шанс вижити? Є, хоча й незначний.
І тут цікавим видається рецепт, запропонований двома відомими російськими релігійними публіцистами -Андрієм Кураєвим та Сергієм Чапніним. Обох не назвеш об’єктивними, бо так чи інакше вони представляють російський погляд на речі, і є, по суті, нашими ідеологічними ворогами. Але тим цікавіше вислухати їхню думку.
От які кроки (якщо підсумувати сказане ними) вони пропонують.
1. Найперший, без якого не можливі всі інші — УПЦ має покаятися перед православними християнами України, усім українським народом у тому, що довгий час йому брехала, слугуючи за ширму для “фішингу” (це формулювання Кураєва) в український ментальний простір руского міра в його найзловіснішій інтерпретації.
2.УПЦ має не тільки визнати публічно провину РФ в агресії, але й назвати поіменно путіна і його поплічника патріарха Кирила злочинцями, винними в смертях безневинних християнських дітей України.
3. Оскільки травневий минулого року так званий “собор” УПЦ не можна сприймати інакше як спробу мімікрії, Онуфрій і його оточення мають реабілітуватися - публічно з документальним підтвердженням проголосити в односторонньому порядку повну автокефалію УПЦ. Переписати статут церкви, прибравши з нього згадку про грамоту Алексія, якою наче б дарувалося самоуправління але водночас підтверджувався статус УПЦ як складової РПЦ. Направити офіційного листа про проголошення автокефалію Кірілу та предстоятелям усіх інших 14 помісних церков диптиха.
4.Як підтвердження своєї незалежності почати поминати патріарха Константинопольського Варфоломія під час служби — всупереч забороні, оголошеній Кірілом. Звернутися по Варфоломія з проханням стати посередником у вирішенні питань канонічності автокефальної УПЦ.
5. І головне. Питання залежності УПЦ від РПЦ не обмежується суто формальними ознаками. Якщо УПЦ хоче дійсно стати українською церквою вона має позбутися так званої російської православної традиції.
А це — використання церковнослов’янської мови в службах; вшанування суто російських святих, серед яких є царі й завойовники, персони, які завдали багато шкоди українському народові; суто російська теоретична богословська спадщина, особливо ХІХ ст., коли церква стала пропагандистом ідеї зверхності “великорусского” етноса над іншими етносами імперії, його месіанської ролі в світі. Без глибокої чистки, яку треба почати терміново, УПЦ не може вважатися українською церквою.
...Мало шансів на те, що Онуфрій та його оточення підуть на такі радикальні реформи. Так само мало шансів на “переворот” у керівництві УПЦ. Але А.Кураєв вважає це не обов’язковим.
Досить буде того, щоб рішення про автокефалію і розірвання залежності від РПЦ проголосила група тверезо мислячих єпископів УПЦ.
Адже з точки зору Константинополя Онуфрій не вважається предстоятелем, а лише рядовим єпископом, анітрохи не вищим від усіх інших єпископів УПЦ. Тому не має значення, хто саме цю автокефалію проголосить. Важливо, що це допоможе зберегти певну християнську спільноту, до якої радо увійдуть ті віряни, які не готові перейти до ПЦУ, але й співіснувати з РПЦ не згодні.
Чи буде таке проголошення канонічним? І чи не виникне замість об’єднаної Церкви три окремих? У православному світі, каже Кураєв, уже важко знайти щось канонічне. Бо останній раз канони складалися на вселенському соборі 1300 років тому, багато з них уже безнадійно застаріли і не дотримуються ніким. Кожна національна помісна церква давно доповнила їх своїми власними.
Що ж до кількох православних церков в одній країні, то й така практика існує. У Німеччині, наприклад, співіснують 20 православних церков різних конфесій, які мирно уживаються, й діяльність їх координується радою православних єпископів. Тож немає нічого неможливого.
Мабуть, багатьом, радикально налаштованим українцям не сподобається сама ідея збереження УПЦ хоч в якомусь вигляді. І вирішення проблеми вони бачать виключно в повній ліквідації УПЦ. Мовляв, варто лише ухвалити закон про її заборону та заборону взагалі називатися православними (проєкт Княжицького), забрати монастирі й церкви, як ченці й віряни масово перейдуть в ПЦУ — більшості, мовляв, однаково, в якій конфесії молитися.
Можливо, на заході України так і буде. Але на сході й півдні, скажімо, в Одеській чи Сумській областях цей процес швидко не просунеться й матиме серйозний опір. Надто різкі кроки можуть бути невірно сприйняті в тих православних церквах, визнання якими ПЦУ ми очікуємо.
Утім, коли триває війна за виживання, навряд чи це буде аргументом.
Так чи інакше процес іде і ми, сподіваюся, будемо свідками його завершення...
