Тривалий час знаходжусь під враженням історії зі згорілого російського селища Сосьва, що у Свердловській області, рф. Я писала про це.
Хто не читав, поясню: у цьому селищі вигоріло понад 90 будинків через недбалість та підпал трави чи через умисні дії та прагнення людей позбутися старого житла та отримати ваучери на нове у місті, загасити пожежу не могли через відсутність води, бо у селищі немає водогіна та каналізації.
Не відпускає ця ситуація. Ні, не те що там вигоріли будинки, загинули люди – це скоріше викликає стан сатисфакції, бо все що вбиває нашого ворога не може не давати нам привід для радощів – не емпатія чи жалість, інше.
Я декілька разів перечитувала історію утворення цього селища, історію його існування, передивлялася фото з інтернету й знаєте, мене не залишали сумбурні почуття від перегляду.
Подив? – ні, я й раніше бачила такі занедбані міста та селища по росії, бо ж жила в прикордонні, мала багато знайомих та родичів на росії, то знала, як там насправді живуть люди.
Огида? – теж ні, життя росіян та й самі росіяни вже давно не викликають жодних емоцій, окрім ненависті та роздратування, тому огида, це тарган на кухні, а дивитися на те, як живе оспіваний «великий народ», власник нафти, золота, газу та нано-технологій в дерев’яних будинках, побудованих ще за сталіна, це скоріше, спостерігання за дивним світом, як, наприклад, за життям неандертальців у якомусь документальному фільмі, що відтворює період життя прямоходячої істоти.
От реально важко описати свої відчуття, коли ти дивишся на сучасне російське селище, звідки люди їдуть тебе вбивати – так, селище Сосьва теж є постачальником мобілізованих росіян, що приймають участь у війні проти України – бо вважають, що ми люди «третього сорту», яких треба звільняти, щоб ми, «нерозвинені хохли», мали змогу жити, як вони – «розвинена велика нація». Бо ж бачиш відсутність інтернету, доріг, якусь багнюку, перемішану зі сміття, яку там називають «дорога», дерев’яні бараки без комунікацій, курні (ось читачі, коментуючи статтю про пожежу у цьому селищі, нагадали мені це слово), хати, де туалет у кухнях, а дим від пічки виходить під стелю у залишені там віконця.
Більшість забудов у селищі 1930-1940 років. З дерева. Щось пофарбоване, щось поштукатурено, але так давно, що на стінах плями, залишки отого ремонту. Кілька бараків-мазанок. Це теж дерево, але обмазане глиною з соломою. Кілька цегляних будівель, певно це вже «сучасні», періоду забудови «хрущовок». Ні водогіна, ні газу, ні каналізації. Біля будинків, навіть 2-4-х поверхових (так, на росії з дерева будують будинки до 5 поверхів, у цьому році видано дозвіл на будівлю дерев’яних будинків 9 поверхів), такі ж старі, розхлябані вуличні туалети.
Я б російський вуличний туалет зробила візитівкою росії. Бо це перекособошене, згнивши, дерев’яне, вонюче спорудження є у кожному російському місті.
Бо з часу великого російського поета Лермонтова на росії особливо нічого не змінилося, то сучасні поети теж можуть сміливо писати, від’їжджаючи з росії «прощай, немытая россия».
Нано-технологої кажете? Велич нації? Країна мрії? Країна нафти й газу? Країна, де ось так живе більшість людей, впевнених, що увесь світ мріє жити, як вони, бо ж живе ще гірше. Ну, в це не важко повірити, бо кожну хвилину тут з телевізора розповідають про те, що «Запад загнивает, капитализм разрушает мир, люди голодают, Европа замерзает, люди едят собак и собачий корм (тут подив росіян, які ось у таких селищах не знають, що є корм для собак та котів), долар это просто бумажки, россия обігнала по технологиям весь мир, нам завидуют, все хотят жить, как россия, нужно освободить весь мир от власти массонов, США, рептилоидов и тогда все будут жить, как русские».
Це жахає! Усе це просто жахає. Й якщо хтось заперечить, що глибинка не показ занепаду росії, я нагадаю, що у Ростові, а це обласний центр, місто мільйонник, відкрили бургерну у туалеті, це просто їх життя, бо ми різні світи.
Жахає їх впевненість, що ось це й є вєлічіє. Жахає їх ненависть до усього гарного, сучасного. Жахає їх заздрість до нашого життя. Жахає їх жага вбивати. Навіть не за те, що хтось живе краще, просто вбивати.
Жахає ось ця багнюка, ось ці бараки. Ось це відношення до життя «все так живут и ничего». Жахає їх впевненість, що усі мають жити ось так.
Таких селищ по Свердловській області, як і по росії, багато. Поруч згорілої Сосьви, горить ще селище Гарі, Вісім. Кожен рік на росії вигорає до сотні ось таких, забутих богом та путіним деревень, селищ, особливо там, де ліси, де немає водогіну, де пожежні частини їздять на машинах теж часів сталіна.
Ці люди кажуть, що вони воюють за краще життя для нас. Ну, це виглядає, як неандерталець доводить людині, що має авто, розумний дім, робота-пилосмока та віддалено працює по інтернету, що печера та кістка мамонта місячної свіжості, це найкраще, що є у світі.
Їх побут вражає. Але цей побут там постійний. От я була у Підмосков’ї у 1980-роках, там біля міст Вознесенськ, Єгор,євськ, Орехо-Зуєво та інших – а це Московська область – не було світла, газа, асфальту, молоко возили на «телеге», а деревні були ось такі, як у Сосьві, курні, чорні, зкопчені, врослі у землю, з яких виходили чорні люди, які майже ніколи не милися. Вони там так жили при сталіні, хрущові, брежневі, ельцині, путіні. Завжди. Вони не розуміють іншого життя й впевнені, що так повинні жити усі.
Коли роздивляється усі ці фото Сосьви та схожих на неї селищ, одразу згадуєш оте страшне російське «А кто разрешил вам так красиво жить».
Але, це не єдине, що жахає в історії цього селища. Такий побут притаманний для більшості мешканців російської глибинки, навіть у російському прикордонні, у деревнях Курської та Бєлгородської областей можна побачити ось ці забудови часів сталіна та хрущова.
В історичній довідці селища вказано, що виникнення багатьох населених пунктів Сосьвинського міського округу пов’язане з освоєнням земель Зауралля та Сибіру, у XX столітті з розвитком лісової та деревообробної промисловості та переселенням, у тому числі вимушених, людей з інших регіонів країни.
Ще раз, розбудова селища пов’язана з переселенням у Зауралля та до Сибіру людей. Вимушенних переселенців вимушеним переселенням!
Ось від цього волосся на голові стають дибки більше ніж від кадрів згорівшого селища чи дерев’яних споруд без води та каналізації, які там називають «будинок». Ось від цього не відпускає. Ось це змушує ще раз читати історію цього богом забутого селища та вдивлятися у фото. Бо ти знаєш, що приховано за цією фразою «вимушенних переселенців вимушеним переселенням». Це люди, яких вигнали з домів, гарних, з садками та мальвами навколо хат, за якими були золотаві лани та на випасах паслася вгодована худоба. Це люди, яких вирвали з їх батьківських хат, з колисок, з коріння, відібрали усе майно та кинули у ліси Сибіру, відбудовувати ось такі селища. Ох, як пече від цього. Ти дивишся на вогонь, що знищує це селище іншими очима, бачиш білі кістки, якими всіяно ті землі, бачиш очі людей, в яких застигли жах та зневіра й молиш про одне, 6щоб не зупинявся той вогонь, щоб випалив усю росію.
Кожне селище там, ті ж Вісім, Гарі та інші, це колонії нксв. А то і декілька на одне поселення. Зрозумійте це, відчуйте це.
Селища зростали навколо колоній нквс, в них жили люди, які працювали у цих колоніях. Земля навколо цих селищ мовчазно зберігає сотні тисяч злочинів, катування, зґвалтування. Народжених й померлих немовлят, жінок, що стікали кров’ю, чоловіків, що вмирали від побоїв, катувань та туберкульозу.
В’язні навряд чи там осідали, бо навряд чи вижили. Можливо хтось й залишився на поселення чи після отримання «вольної» після оголошення культу особистості та «перегибів», але 90% від жителів цих селищ, це колишні вертухаї, конвоїри, вбивці та ґвалтівники. Ні, звичайно, ось ті перші вони вже померлі, але колонія працювала до теперішнього часу, як й лікувальна-виправна установа, де на момент пожежі – а вона теж була побудована у 40-х роках з дерева – знаходилися ув’язнені хворі на туберкульоз. Про їх долю звісно не напишуть правду, на росії усе просто – «пострадавших нет».
Але, якщо копнути трошки глибше в історію, то стає ще страшніше, а емоції просто заповнюють тебе усю. Й ти розумієш, чому тебе не відпускала ця інформація, чому ти вдивлялася в неї, відчуваючи якийсь внутрішній поштовх.
В історичній довідці селища вказано, що селище Сосьва утворено в 1880 році при будівництві ливарного заводу. Керував будівництвом гірничий інженер Аполлон Васильович Нікітін. У 1885 році була пущена в дію перша домна. На початку XX століття на заводі працювало близько 3000 чоловік. Сосьвинський чавуноливарний завод закінчив своє існування 25 травня 1926 року. 21 вересня 1932 в р.п. Сосьва переселенцями почав будуватися деревообробний комбінат. З 11 січня 1938 року у селищі Сосьва створюється відділення Управління Північно-Уральського табору НКВС СРСР.
Я відчуваю зростання ваших емоцій. Так, бо ми думаємо однаково. Бо в мене немає випадкових читачів, є однодумці, які відчувають, мають критичне мислення, знають історію.
Як все банально ж, да у цій історії? Як по-радянські? Людина, розумна та працьовита, що мала неабиякі знання та не скурила абетку у першому класі, починає розбудову заводу. Дає робочі місця, зарплату, будує житло для робочих, яких збирає по згорілим російським деревням й розселяє навколо заводу, будує лікарню, школу, церкву.
Ось трошки біографії забудовника, щоб ви зрозуміли про що я: Аполлон Васильович Нікітін народився 1855 року в родині батька Василя Феофілактовича Нікітіна, в якій старший брат Петро – ректор Імператорського Санкт-Петербурзького університету, молодший брат Василь – директор Санкт-Петербурзького гірничого інституту. У 1879 році Аполлон закінчив Гірський інститут за першим розрядом. Служив керуючим Сосьвинського заводу з дня заснування 1880 і до 1900 року. Жив холостяком, дуже замкнуто, у великому 2-поверховому будинку, біля пристані, на березі річки – найкращому будинку при Сосьвинському заводі. При будинку був великий сад із парниками і квітковими теплицами.
У 1882 році коштом заводоуправління Сосьвинського заводу під керівництвом Аполлона Васильовича було зведено каплицю в ім’я Благовірного князя Олександра Невського, яка була перейменована в храм в 1891.
Влітку 1890 року в Сосьві відкрилася перша школа. Першою вчителькою була Єлизавета Василівна Нікітіна, сестра Аполлона Васильовича, яка приїхала після закінчення курсів з Петербурга.
З тої ж історичної довідки селища йдеться, що люди ненавиділи управителя та його родину, вважали його «барига-олігарх-капіталіст», жорсткою людино, що проти робітничого класу.
Доля його та родини не відома. Вона просто відсутня у історичних довідках селища. Завод закрився у 1926 році, бо ж…
Так, ви все зрозуміли. Це однакові історії успішних людей, який знищив охлос.
Бо оті самі працівники заводу, яким дали житло, роботу та зарплату, але не давали пити, гуляти, с*ати де попало, бо ж відкрили для них церкву та школу, стали владою цього самого селища, знищили «баригу-олігарха-капіталіста» проклятого й захопили владу у свої руки.
Мрії цих робітників відомі: забрати й поділити. Ну й ще, щоб завод працював, але на ньому ніхто з них не робив, щоб ніхто з них не робив, але зарплата була, й велика. Звісно ж, ніхто не міг забезпечити ремонт домн, сталу роботу виробництва, забезпечення рудою та збут продукції, тому у 1926 році завод вмер.
Туди стали завозити «вимушених переселенці» з окупованих московією України, Казахстану, Білорусії, де їх руками почали лісоповал та будувати колонії, тюрми, де знищували квіт нації, як російської, бо ж більшовики вбили майже усіх вчених, розумних росіян, так й українців.
Колонії росли, як гриби та гроби. Й оті самі вчорашні робочі заводу ставали вертухаями, катами, ґвалтівниками, плодилися, розмножувалися. Невідомо, чи вціліла церква та школа. Бо ж таким людям, як пролетарський робочий клас з ціллю «забрати та поділити», церква та школа були не потрібні.
Знаєте, ця історія має тисячі схожих. От я живу у селі, де був завод Терещенків. Отих самих крутих й неймовірних меценатів, які стільки зробили для збереження культурної спадщині України. Вони купили завод у польського поміщика, розбудували його та селище навколо заводу, відкрили тут школу, церкву, побудували будинки для робітників. Люди отримували заробітну плату та ще цукор, як додаток то зарплатні. Мали наділи городів. Лікарів та вчителів, яких Терещенко привозів сюди з Європи. Потім з’явився ще цегляний завод. Обидва заводу були закриті та знищені у радянські часи. Люди досі радісно розповідають, як тікав управляючий заводу, як палили його хату та вбивали усіх керівників ланок. Досі шукають «скарб Терещенка». Інколи сумують за заводом, бо ж була робота. Завод закрився у 90-ті, «перший вкрав двері директор, а до ранку усю контору рознесли» – ця весела розповідь селян не у всіх тут викликає страх та скамяніння.
Колонія тут теж була, але в сусідньому селі. Вимушені переселенці тут складають понад 70% від місцевого населення. Ні, вони вже теж давно українці та місцеве населення, але ось у майже усіх пенсіонерів села у графі «місце народження» стоїть якесь російське селище чи місто. Розповідаючи сімейні історії часто чую від селян «моїй бабці совєти дали гарну хату з усіма речами, бо вона сюди приїхала вчителювати з Омська, а ми вже тут народилися». Тому тут багато ностальгії за радянськими часами.
Страшно. Кров стигне. Ось чому я не можу відпустити історію цієї пожежі. Ось чому я захотіла ще раз проговорити її з вами.
В ній не тільки кара господня, яка вогнем знищує оті російські глибинки. В ній більше ніж просто згоріле селище.
Я дивилася на фото дерев’яних напівзгнилих будинків селища Сосьва, Свердловської області, рф, більшість яких побудована у 1930-40-х роках та в яких досі жили люди. На оці облуплені стіни, чорні від часу та нечистот, що виливалися прямо у вікна, бо ж каналізації у селищі ніколи не було. На колонії нквс, які були основою та містоутримуючими підприємствами. На страшні 2-х по верхівки «сталінки», з проваленим дахом, й розуміла, що більшість людей в Україні навіть не здогадуються про те, що таке «руський мир». Напевне це досвід Донбасу, де люди дивилися на росію через рожеві окуляри пропаганди, то вигадали собі світ, де усі багаті, немає бідних, не треба працювати, за усе платить путін, який все всім дає.
Я думала про те, що, якби люди бачили справжню росію, то ось ця пропаганда «путін зробить усе, як в срср, на росії усі живуть багато та щасливо», вона б не спрацювала.
Я кожен день дивлюсь не тільки зведення від Генштабу по втратам окупантів, а й зведення СБУ по затриманню громадян України, які свідомо працювали на ворога: надавали координати військових частин, соціальних об,єктів, шпигували, розповсюджували російську пропаганду. Таких людей тисячі. Й усі вони мріють жити у руському мирі, де все “па багатому”. Як колись мріяли мешканці Луганської та Донецької областей у критичній їх більшості.
Слава Богу, що на теренах України критична більшість притаманних людей, які мріють жити у цивілізації, подалі від срср, росії та їх ось такого руського миру.
Тому я дуже хочу, щоб ми це показували, проговорювали. Чим частіше це буде, тим менше в нас буде залишатися людей, що вірять в “багату” нано-технологічну росію.
Нам усім потрібно піти у школу на уроки історії. Щоб назавжди знищити у собі радянську людину, совок, ми повинні піти у школу й вивчити цю кроваву історію, зрозумівши її наслідки.
Це приведе до перемоги, внутрішньої перемоги на внутрішньому фронті. Бо ж прошарок людей з «забрати та поділити», «не працювати – а отримувати», «не вкрав у держави – лох», любителів доносів, лагерей, руського миру та однакової лінії партії з культом особистості, в нас дуже великий.
Що нас очікує? – знищені заводи, які будуть нищити самі робітники, бо не мають фінансово-економічної освіти для розуміння, як працює податок, бюджет, управління заводом, бізнес.
Лагеря? – куди за доносами будуть відправляти усіх, хто не згоден з лінією партії.
Переселення? – ось туди у занедбаний Сибір та Зауралля, щоб відбудовувати згорівши селища та будувати нові зони.
Так, це вже реальність для людей з окупованих росією територій, бо, як вже відомо, путін підписав указ про велике переселення мешканців окупованих росією територій Криму, Луганської, Донецької, Херсонської, Запорізької областей. Їх знову за українське громадянство, за український паспорт вирвуть з корінням з їх гарних хат, де садки, мальви та золотаві ниви та відправлять у ці кляті нквсні Сосьви, Гарі, Вісіми, бо ж люди там без роботи, бо ж люди там вимагають поповнити колонії, щоб їм було де працювати.
Ця історія, історія селища Сосьва, Свердловської області, рф, настільки багатогранна, що має стати фільмом. Яскравим до чорноти, чорним до різі у очах фільмом, де буде зафільмовано усе, від знищення простим народом ненависного управлінця заводу Нікітіна, разом з відбудованими нім церквою та школою до страхіття лагерів нквс, мітингу у 2015 році, коли місцеві жителі вимагали не закривати колонії, а більше арештовувати людей, як «раньше», мобілізації на «спецоперацію» з радістю «о, хахлам пакажем, мы их раньше тут в лагерях держали», свіжі могилки з яскравими штучними квітами,які денонсують на фоні сміттєзвалища в очеретах та чорних курних, напівзгнивших хат та п’яного виснаженого туберкульозом чоловіка, який кидає недопалок в це сміття й з подивом дивиться, як вогонь щільною стіною йде до вулиць, знищуючи це чорне життя.
Ми маємо казати про росію усе. Ми повинні згадувати усі її злочини. Ми несемо місію не тільки перемоги на фронті, а й перемоги в інформаційній війні, щоб зірвати усі маски з цієї гидотної істоти, щоб світ більше ніколи не мав ні емпатії, ні сподівання на прояви будь якої людяності з боку цієї країни та її громадян. Рожеві окуляри про «великую, богатую страну, где все для людей» мають луснути.
