Провідник вагону мені каже:
- ми поки не відправились, ти ж тут? Я збігаю за сигаретами (через кілька платформ!), а ти, якщо що, скажеш людям, що я скоро буду.
Прибіг вже коли поїзд рушив, в капцях).
Пам'ятаю, в Маріуполі чекала на свій поїзд у відділку міліції, бо на вокзалі вночі нікого, а там безпечніше. Потім вночі пересадка на інший поїзд у Волновасі, майже пустий перон.
Пам'ятаю, як возила в плацкарті гроші, велику на той час суму. Пам'ятаю, як під час якогось шедеврального футбольного матчу весь вагон слухав радіо, те, яке під вікном. І з того вікна нещадно дув вітер, бо на вулиці зима і мороз, а на скорості вітер посилюється.
Пам'ятаю, як зустріла людину в поїзді Харків -Маріуполь, з яким стали добрими друзями на довгі роки. А зараз я його загубила, бо він з Сєвєродонецька, а там страшна війна. І в Харкові теж війна, і його район, де він винаймав житло, нещадно обстрілювався в той страшний ранок, і місяці поспіль. Я не знаю, що з тобою, Антоне, і де ти. Чи ти пішов захищати своїх батьків в Сєвєродонецьку, і чи живий? Бо знаю твій характер, таке ж вперте, як і я...
Я провела в поїздах кілька років життя. Тиждень за тижнем кудись їхала. І в купе, і в плацкарті. Спілкувалася з юристами, інженерами, керівниками заводів, торгівцями, туристами, пенсіонерами... Кому, як не мені знати про поїздки, про пересадки вночі, про зупинки посеред поля, про каву тих років на воді з хлором, про двері, які скриплять. Про чийсь храп на весь вагон, про крики немовлят, про шарудіння пакетів з їжею... Про бокові полиці в кінці вагону. Про чемність оточуючих, бо вона таки переважає.
І це Донбас. Це східна Україна. І жодного випадку, коли би мене образили.
Я щось пропустила з цими окремими вагонами, чи з якоюсь петицією - але ось що я вам скажу. Є прикрі і навіть страшні випадки. Але вони - не масові. Чи потрібні окремі купе для жінок? Якщо є запит, то нехай вони існують, бо в когось є травма. Є випадок. Є страхи. Є ще якісь причини. Тут не має бути проблеми, тут має бути можливість для кожного, якщо вона може втілитись в життя. Як вона вплине на всіх інших? В великому підсумку майже ніяк.
Мій власний досвід мені доводить, що інколи ми недооцінюємо наших людей. Інколи вони в масі своїй все ж таки кращі, ніж ми про них думаємо.
