"Цой вдавився мацой", і назвав його пісні "унилим гів*ом" діалектично безумовно праві. Років через 30 "унилим гів*ом" назвуть і пісні народжені сьогодні, які нинішнє покоління так само слухає, затамувавши подих і часто - із сльозами на очах.
Закон заперечення заперечень.
Кожна пісня, народжена певним поколінням, не живе довше ніж саме це покоління і помирає разом з ним. Навідуючись інколи в реальність хіба що мерехтливим привидом ресентименту.
Не варто тужити за піснею, співали в ті радянські часи, бо життя складає нові пісні.
Але - тужно. Бо життя є трагічним, майбутнє невизначеним, людина зібрана з протиріч. А мелодії тих часів нагадують про колишні надії на щасливе майбутнє.
Я не фанат Цоя, але принаймні три його пісні співали тоді майже всі.
Як на сьогоднішній погляд, немає в їх текстах жодного слова протесту проти комуністичного свавілля. Але як казав один мудрець: справжній інтелігент є опозиційним не стільки до влади, як до всесвіту.
Ми тоді жили у штучному всесвіті на ймення "Радянський союз". І в цьому всесвіті дозволялися тільки два види пісенних текстів: або - про кохання, троянди, водограї, або - "ми за ценой не постоим" и "мой адрес советский союз".
Цой не вписувався в жодну графу. Він співав про речі, банальні й загальнозрозумілі в світі, але називати які протягом сімдесяти років в тій країні, де ми жили, було заборонено.
І тоді ми, молоді, зрозуміли: щось відбувається! Прочиняються якісь, раніше замуровані двері в нове майбутнє, де панують свобода, гідність, інтелект. І це було передчуття неодмінного і невідворотного щастя для всіх.
І можливо, з тим відчуттям і з голосом співака у вухах я колись і покину цей світ. Хоч ті його пісні й "унилоє гів*о" і сьогодні "не на часі".
