Декілька тез про "дипломатичне вирішення конфлікту в Україні"
Підштовхуючи Київ за стіл перемовин з Москвою, західний істеблішмент повторює риторику 39-го: тоді Гітлер розпочав агресію щодо слабких держав Європи, тоді як сильні країни сподівалися задобрити фюрера, намагаючись уникнути великої війни.
Сталін навіть зміг знайти «дипломатичне рішення», ініціювавши пакт «Молотова - Ріббентропа», та відомо, чим то завершилося.
Аналогія 2000-х з 1939-им пряма: розвинуті країни світу зосереджено "колупаються" у своїх внутрішніх проблемах, і їм не "на часі" сконцентруватися на реальних викликах поточного часу: тому й намагаються загравати з агресором.
Це синдром «Меркель-Саркозі», які почали танцювати під бубон Путіна ще десь наприкінці 2000, заблокувавши вступ України до НАТО, проігнорувавши окупацію частини Грузії й т.д. Це вони своєю нерішучістю підбадьорили російського фюрера до нападу на Україну, а тепер мізкують, як вирішити «конфлікт дипломатичним шляхом». Очікуємо новий пакт?
Пакти не працюють. Путін зруйнував систему колективної безпеки, створену наприкінці 40-х з подачі американського президента Гаррі Трумена.
Крім «Плану Маршала» та НАТО, Трумен ініціював формування ООН, в основу якої лягли принципи недоторканості кордонів, мирного вирішення суперечок та рівності прав усіх держав.
Сьогодні ООН паралізована, і позбавлена актуального алгоритму гарантування світової безпеки. Знову діє право сильного та агресивнішого. За таких обставин лише сила може зупинити тирана-камікадзе. Та демократичні політики зайняті своїми внутрішніми проблемами.
Головною зброєю демократичного світу є популізм, за допомогою якого політики різних таборів воюють за симпатії виборців. Саме тому "путінська загроза" знаходить поганий опір в електоральних суспільствах.
Хвиля закликів «до дипломатичного вирішення конфлікту в Україні», схоже, генерується т. зв. «яструбами миру» Білого Дому на чолі з Салліваном, радником з питань нацбезпеки: вони переконують, що потрібно боротися з наслідками агресивності Путіна, ніж з першопричиною - неадекватним господарем кремля. Тобто - добиватися швидкого завершення війни в Україні на будь-яких засадах.
За такою "миролюбністю" «прагматичний розрахунок: тривала війна на іншому континенті - штука дорога і не популярна серед виборців, які очікують для себе - образно кажучи - хліба та видовищ. Сучасний технолог політичної кампанії обере гарантовану стратегію видовищної перемоги на президентських виборах, ніж виснажливу та ризиковану гру проти новоявленого тирана-камікадзе. Звичайно, є й інше крило - поборник повного звільнення України, але воно не настільки медійно активне.
Та в кожному разі, сьогодні світові не вистачає впевненого у собі Трумена, здатного побачити історичні аналогії та підготувати нові рішення для відновлення контурів світової безпеки.
На останок: Борис Джонсон, експрем'єр Великобританії написав для Daily Mail: «Путін тримається за своїх друзів, чого не скажеш про нас, західні держави... ми, з дуже вагомих причин, не вміємо". От вам і резюме.
