Переді мною чолов'яга років сорока, кремезний та веселий. Цивільний. Замовляє алкоголь, фліртує з молодою продавчинею. Я не відриваю очей від новин в смартфоні, чую від нього фразу: "а що сталося? Війна почалася, чи що?.." Не до мене. До дівчини продавця. У мене з гумором на такі теми не дуже, не зрозуміла. Він забрав своє пиво та щось до нього, заплатив свої сімсот гривень та пішов. Вечір суботи.
Чи можу я хоча б гіпотетично уявити, що відчуваєш в тому Серебрянському лісі, чи в тому, що від нього лишилося? Що відчуваєш в Авдіївці? Коли летять вогняні шматки та випалюють все навколо тебе? Ти вдихаєш цей запах, мружиш очі від спалахів. Це - ТВІЙ вечір суботи.
Десь приблизно таким може бути твоє Різдво. Твій Новий рік. І весна може такою бути. Твоя. Ось така. А потім хтось на шашлики - а в тебе вони іншого формату. Як і життя останніми роками - інше. Я не знаю, чи прощаєшся ти кожного разу з життям, виходячи на бойові, чи вже кинув це робити.
Ти ось так давно й живеш, оце і є твоє життя. Фосфорне. Мінне. 155-го калібру або іншого. Перерите окопами життя. Життя кольору хакі. Гаряче, палаюче, сире, покрите попелом життя.
Дякую тобі.
Кожному, хто живе зараз цю свою фосфорну, або ж мінну, або ж палаючу суботу. В Авдіївці, або в Серебрянському лісі, або на півдні, або на сході, або...
Я знаю, коли почалась ця клята війна. І у мене з гумором на цю тему не дуже.
