Так вважає американський політичний філософ Джейсон Бреннан. У своїй книзі «Проти демократії» він пише:
«Багато хто з моїх колег дотримуються дещо романтичного погляду на політику: мовляв, політика об”єднує, навчає і виховує нас, робить нас друзями... Я вважаю, що насправді все не так: політика роз’єднує, отуплює і розбещує нас, перетворює на ворогів...”
...Жорстко, контраверсійно. І зауважте - йдеться не про демократію “по-українськи”, яку ми без нашестя “внутрішніх ворогів” та інших “українських гнид” уже не уявляємо.
Бреннан зазіхає на більше — на демократію Західного світу як цивілізаційний тренд.
Ми в умовах якої-не якої демократії живемо лише тридцять років. І як будь-який неофіт, міцно вчепилися у догми обраної нами релігії.
Усі суспільні негаразди — вразливу економіку, корупцію, бідність пояснюємо низьким рівнем демократії. Більше критики влади, частіші вибори, всю владу без посередників - народу, і все налагодиться!
Однак, чи те та сама демократія, яка народилася в Афінах і відроджувалася в Британії часів модерну? Коли в основі її були дуже конкретні цілі — досягнення суспільної згоди з урахуванням інтересів різних суспільних верств - станових, регіональних, цехових.
Демократія не означала рівноправ’я, вона обмежувалася майновим цензом, статтю, освітою, часто віруваннями і так далі. Але в цих рамках вона була реальною, хоча й доволі меркантильною —саме за її допомогою здобувалися вигоди, свободи й привілеї.
Загальне виборче право змінило порядок речей. Еліта вже не могла просто так зайти в законодавчий орган для захисту власних інтересів, а тільки — отримавши мандат широких верств населення, інтереси яких часто були досить строкатими.
І чим ширшою ставала база демократії, тим абстрактнішими були проголошувані цілі. Виборця почали заманювати ідеями, в яких йому конче важко було розібратися. Ці ідеї оформилися в ідеології.
В те, що президентська чи парламентська форма правління, ліберальна економіка, гендер чи інтегральний націоналізм покликані покращити особисте життя виборця, йому пропонувалося просто повірити як у друге пришестя. Відповідно — сліпо довіряти своїм провідникам і пророкам.
Як наслідок, електоральний вибір переважної більшості виборців і донині є глибоко ірраціональним. Незважаючи на перманентні заклики “голосувати з розумом”.
І справа тут не в загальній “дебілізації” населення, не в низькому інтелекті, вважає Бреннан.
Народ якраз чинить по-своєму розумно. Їхнє невігластво має раціональне коріння, як і, зрештою, їхній суто ірраціональний вибір. Така собі “раціональна ірраціональність".
По-перше, бути добре поінформованим виборцем надто дорого для пересічного громадянина. Треба, як мінімум, добре знати поточні й попередні політичні переконання кандидата. Окрім того необхідно бути освіченою людиною в інших окрім політики дисциплінах — історії, економіці, правознавстві.
А все це потребує часу й зусиль. Критично аналізуючи затрати й можливі вигоди, більшість людей дійдуть висновку, що шкурка вичинки не варта, що є багато важливіших справ, на які можна витрачати свій дорогоцінний час.
З точки зору такого виборця один голос вартує дуже мало, шанси на те, що він стане вирішальним фактором на виборах - мізерні, і вплив “грамотного” голосування на кінцевий результат буде той самий, що й за повної необізнаності. То чи є сенс напружуватися?
Є й друга причина. Усім людям притаманні когнітивні упередження, які сприймаються як переконання, і призводять до ірраціональних упереджень. Для багатьох вони й є мотивацією при електоральному виборі.
Щоб позбутися цих упереджень, людина, знову ж таки має затратити значні зусилля і час. А які вигоди отримає натомість? Розчарування в таких зручних упередженнях-переконаннях?
Аналіз “витрат-вигод”, знову ж таки буде не на користь поінформованості. Глибоко упереджений і кипучий невіглас — це сильна позиція, якщо треба зберегти під час виборної кампанії нерви й енергію.
“ Як інструментально раціональним для більшості людей є перебування в політичній необізнаності, так для більшості з них інструментально раціональним є і потурання власній упередженості” - підсумовує Бреннан.
Як результат, частина виборців заклякає в прострації. Інша вбачає у демократії своєрідну гру з нульовою сумою, досить жорстоку, до речі. А себе бачить агресивним фан-клубом, справа честі якого влаштовувати епічні словесні махачі, ледь побачивши на горизонті фанів конкурента.
Загалом, Бреннан вирізняє три моделі поведінки виборців:
1.«Хобіти” — малопоінформовані громадяни з незначною зацікавленістю і низьким рівнем участі в політиці. "Хобіти", як правило, мають нестійку або слабку ідеологічну відданість.
2. “Хулігани” — це більш поінформовані громадяни, котрі мають сильну відданість політиці і своїй політичній ідентичності. Вони затиснуті коґнітивними упередженнями, несприйняттям усього, що суперечить їхнім переконанням, і груповим фаворитизмом. Для них політика - це переважно командний спорт. (Це ті самі футбольні хулігани, тільки в політиці).
3. “ Вулканці» (названі за аналогією з високорозвинутими гуманоїдами з планети Вулкан з популярного фантастичного серіалу, і відомі тим, що не мають емоцій) є ідеальним типом виборця — досконало раціональні, поінформовані, вдумливі, без гіпертрофованої лояльності до своїх переконань.
Найчисленніша група — це “хобіти”. Менш чисельна, але дуже гучна - “хулігани”. “Вулканці” ж — і нечисленні, й не такі ідеологічно агресивні, тобто майже непомітні.
«Філософи, - пише Бреннан, - сподіваються, що залучення громадян до політики перетворить їх з «хобітів» на «вулканців». Але найточніші дані свідчать про інше: залучення “хобітів” у політику, як правило, перетворює їх на «хуліґанів», а “хуліганів” робить іще більшими хуліґанами.”
Як наслідок , - виносить вирок Бреннан, «демократія — це правління хоббітів та хуліґанів».
У такій ситуації при мовчазній байдужості пасивних “хобітів” глибоко упереджені “хулігани” влаштовують у політиці війну заради війни. І справжньою метою її є не якісь позитивні зміни в суспільстві, не радикальні реформи, а виключно знищення політичного опонента.
«Політична боротьба, пише Бреннан, ведеться за те, хто здобуде владу. Влада ж у свою чергу потрібна винятково для примусу сторони, яка програла, аби вона підкорилася волі переможця».
Закони, які пишуться переможцями, щоб задовільнити мрії власних “фанів”, часто є формою колективного насильства однієї політичної групи над іншою. Вони покликані поставити конкурентів на розтяжку - бо пишуться за певною партійною матрицею, неприйнятною для конкурента.
А потім, уже від імені держави невиконання цих законів карається як злочин. Для цього в кожному законі передбачена відповідальність за його невиконання, часто кримінальна.
«Коли хтось приймає закон щодо Х, то він подає знак: я хочу загрожувати людям насильством, якщо вони не робитимуть Х.» - виводить формулу Бреннан.
Тотального блага на такому не побудуєш. А розколоти суспільство на вигодоздобувачів і лузерів - легко.
"Таким чином участь у політиці перетворює громадян однієї країни на ворогів, які мають всі підстави ненавидіти один одного», - підсумовує американський філософ.
* * *
У згаданій книзі Бреннан пропонує свій рецепт лікування демократії — впровадження так званої “епістократії”. Але це вже тема іншої розмови. Та й побоююся, ці ліки виявляться неефективними. Особливо у нас, в Україні.
Але принаймні версія Бреннана допомагає більш точно діагностувати ті процеси, що відбуваються в Україні.
Тепер зрозуміліше, що “вулканців” не варто шукати серед тих, хто піднімає емоційний градус українського суспільства.
Що так звані “срачі” - це інструмент мобілізації політичних “хуліганів”.
Що саме “хулігани”, а не “вулканці” є реальною альтернативою “електорального болота”.
І що саме “хулігани”, а не “хобіти” є насправді “зомбостадом”, бо “хобіти” якраз дуже захищені від зомбування зовні своїм пофігізмом.
І нарешті - що висока явка народу до виборчих урн зовсім не означає торжества демократії.
“Мантра «Голосуйте! Кожний голос значить!» є небезпечною, - пише Джейсон Бреннан. - Більшість громадян, голосуючи, не роблять нам жодної послуги. Закликати кожного голосувати — це як закликати смітити.”
Отаке...
