Влада має сама давати відповіді, спочатку проаналізувавши варіанти розвитку подій, вивчивши настрої зацікавлених сторін, взявши до уваги усі про і контра. Запитує зазвичай популістична влада — як ото "плебісцит" на виборах 2019 року, чи зараз – запланований в Угорщині питальник з приводу "доцільності перебування України в ЄС".
Та годі відступів. Наприкінці минулого тижня ексгенеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен несподівано озвучив цікаву ідею. Він вважає, що справу про членство України в Альянсі не слід відкладати навіть до наступного року, а вже зараз розпочати процес долучення підконтрольних Києву територій.
Якщо виключити з НАТО територію, яку контролює Росія, загроза конфлікту між Росією та НАТО буде зменшена, стверджує Расмуссен.
Ідея з царини фантастики, скажете ви. Як українське суспільство поставиться до "втрати територій", як, урешті-решт, принцип, згідно з яким країна, яка провадить війну, не може бути членом Альянсу? Расмуссен дає відповіді на ці запитання. Про жодні територіальні "жертви" не йдеться, натомість "абсолютна дійсність гарантій статті 5 утримала б Росію від посилення атак на українській території всередині НАТО і таким чином звільнила б українські сили для виходу на лінію фронту". Що ж до "конфліктності", то маємо прецедент двох Німеччин – ФРН у часи "холодної війни" фактично була форпостом Альянсу. Або ж Туреччина, яка стала членом клубу, маючи конфлікт з Кіпром...
Як зреагувала на цю ідею українська влада? А ніяк, якщо не брати до уваги допис радника глави ОПУ Михайла Подоляка. І назвати його реакцією не випадає. Бо Подоляк обмежується риторичними запитаннями, які навряд чи можуть бути предметом дискусії.
Радник Єрмака пише: "По- перше, сама розмова про таку можливість явно провокує Росію на подальшу ескалацію, заохочує її до агресивної війни: "Ще трохи – і Україна зламається. Треба дорізати громадян, доатакувати ракетами". Це ж очевидно? Безперечно". Цікаво, чи не так?
Минулого тижня рупор Кремля "Комсомольская правда" вийшла з дивним заголовком: "Київ доповів Євросоюзу: Геноцид росіян в Україні завершено". Обізнані люди кажуть, що це не просто гра слів на догоду зазомбованому читачеві. Це натяк на те, що цілі "СВО", декларовані Путіним у лютому 2022 року, втратили сенс, і "захищати" в Україні вже нікого. Якщо ж зважити, що такі "пробні кулі" почастішали у російському медійному полі, то висновки напрошуються самі собою. До прикладу, згідно з опитуваннями тамтешніх соціологів, у жовтні 2023 року 76 відсотків росіян підтримували дії ЗС РФ в Україні, в листопаді – 70 відсотків тих же росіян підтримали б рішення Путіна припинити воєнний конфлікт з Україною вже цього тижня.
Далі радник глави Офісу президента (знову ж таки риторично) запитує: "По-друге, не менш очевидно поставити зустрічне запитання: а хто сказав, що Росія готова прийняти пропозицію та зупинитися? Хто сказав, що РФ захоче погодитися на "Україна в НАТО"?.
А тепер вже я запитаю Подоляка: а з яких це пір ми знову повернулися до практики запитувати Росію про можливість/ неможливість зміни позаблокового статусу України? Здається, від цієї хибної логіки вже відмовилися найобачніші та найобережніші європейські лідери, які зрозуміли, що Україна, а особливо її ЗСУ є самодостатніми, аби самотужки вирішувати свою долю. Та в Офісі чомусь досі воліли б "зазирати в очі Путіну".
А далі Подоляка понесло,
мовби він і не читав того, що пропонує Расмуссен: "Хто гарантує, що РФ не продовжить експансію після паузи, скориставшись фіктивною перервою для посилення своїх
позицій? Нарешті, хто саме виступить гарантом недоторканності... умовної лінії розмежування?". Продовження експансії не буде, хіба б Путін став на шлях самогубства, і
розпочав війну з Альянсом. Однак наразі кремлівський диктатор не схожий на суїцидника. А з приводу гарантій. Даруйте: чи не ОПУ з усіх прасок хвалиться, що вже понад 25 країн
погодилися стати гарантами безпеки України у випадку втілення так званої Формули миру.
Хтось скаже, що ідея Расмуссена – це варіації на тему "кореїзації" України, яку мусували у певних колах Європи навесні цього року. Схожість, як на мене, позірна, оскільки тоді розглядали Україну поза НАТО, можливо, з якимись статусами на кшталт "особливого союзника США" тощо. І у нашому випадку аж ніяк не йдеться про поділ України на дві держави: лише про блоковість підконтрольної території й тимчасово окуповані терени, з яких Росія, гадаю, забереться сама. Через різні обставини, у тому числі й через дотримання жорсткого санкційного режиму та внутрішні проблеми.
Але для того, щоб так сталося, українській владі слід активно працювати з партнерами, уважно розглядати усі варіанти, визначитися нарешті, хто направду зичить нам добра та миру, а кого живить лише меркантильний інтерес. І не ставити риторичних запитань. Бо вони, як писав колись Елі Візель, є іноді важливішими за відповіді на них. Адже свідчать про нехіть щось робити, або, — що гірше, — народжують підозри щодо справжніх планів владоможців.
P.S. Ну, і звісно, — важливий аспект. Думаю, Андерс Фог Расмуссен не сказав перше, що спало йому на думку. Він — системна людина, яка достеменно знає "хімію" ухвалення рішень в Альянсі, і, що точно, обговорював свій план у колі фахівців. Тому не варто відмахуватися від таких меседжів риторикою. Хай якою "резонерською" вона не видається.
