Коли загроза знищення майже неминуча- ми мобілізуємось і даємо в табло загарбнику. Тільки загроза стає менш критичною- ми розслабляємося, не доводимо справу до кінця, та вважаемо що хтось інший повинен це закінчити.
Це пояснює і зрив мобілізації, і реакцію влади в пошуку цапа відбувайла, і похерізм нашого мудрого наріда, який поки загроза знов не нависне над Києвом- будуть і далі виключно спостерігачами.
І так, треба ж розісратись всім насамперед, бо зібратись, забути розбрат, виявити слабкі міста та помилки і працювати в сінергії- ні. Поки ЗСУ будуть давати такий дорогоцінний час- він буде похерений, поки все не йобнеться.
А потім вже побіжимо всім однією дружною сім'єю та захистимо країну любою ціною.
Мабуть.
