Змушений констатувати системну неспроможність української дипломатії працювати з проблемними країнами для відстоювання інтересів України.
У колі традиційних та щирих союзників, де «тепла ванна» та «голосні овації», квітне дипломатія самопіару та пафосних декларацій. А де потрібна непроста, інколи невдячна та ризикована, складна та аргументована робота із скептиками та критиками, де виникають реальні проблемні питання, де не працюють самі емоції, наша дипломатія розсипається вщент та безрезультативно і енергійно б’ється об стіну.
Відсутність системної та всеохоплюючої багаторівневої роботи із проблемними країнами, «дипломатія пафосу, анонсів та наїздів», брак бажання чути і поважати проблемних партнерів, фактичне роззброєння та нівелювання дипломатичної ролі МЗС мають логічні та справедливі наслідки.
Це і проблеми із формуванням консенсусу щодо стратегічно важливого рішення Європейської Ради про початок переговорів про вступ, і безвихідь та повна відсутність комунікації з Китаєм, і поступова втрата позицій у країнах Глобального Півдня (яку не подолаєш анонсованим відкриттям десяти посольств в Африці).
Більше того, виникають і нові точки напруження та складні проблеми, до яких наша дипломатія або не знає як підступитися, або нагадує «слона у порцеляновій крамниці» та «шалений принтер хаотичних ініціатив, самітів-форумів та формул-декларацій», у різноманітності та кількості яких губляться і партнери, і експертна спільнота.
Складно собі уявити, що було б, якби не міцна міжнародна коаліція єдності і солідарності з Україною, в якій часом наші партнери діють в інтересах України більше, ніж ми самі. І коли Україні пробачають та закривають очі на речі, які ніколи б не пропустили і не дозволили за інших - мирних - умов.
Час припиняти цей згубний дипломатичний хаос та відновлювати «дорослу», добре скоординовану та ефективну українську дипломатію, в тому числі відновлюючи роль та авторитет МЗС згідно з українським законодавством. Адже дипломатія також є продовженням внутрішньої політики держави, її дзеркалом.
