Комедія – це трагедія плюс час, і нам вже не болять жарти про Другу світову
4 січ. 2024 15:56:00
Комедія – це трагедія плюс час, і нам вже не болять жарти про Другу світову
Вприроді людського гумору, сміху – досі багато неясного й незрозумілого. Чому те, що смішно одним людям, абсолютно не смішно іншим. Чому в одних людей є почуття гумору, а іншим – зась. Ще Арістотель в давній і втраченій частині своєї "Поетики" намагався з’ясувати природу смішного, встановити якісь правила й закономірності, що роблять звичне смішним. Але то трапилося лише в романі Умберто Еко "Ім’я троянди", і насправді Арістотель такого не писав.
Втім, сміх – це дуже важлива частина людської культури. Це те, що відрізняє її від тварини, бо тільки людям даровано вміння сміятися, жартувати, веселитися.
Сміх, хоч як це дивно, особливо важливий в непевні часи, тобто в ті часи, в які ми з вами й живемо. Зі сміхом ми якось пережили всесвітню пандемію ковіду, зі сміхом зустріли ворога 24 лютого 2022 року, нехай це й був сміх крізь сльози. Ми сміхом розбавляли страх, відчай, тривоги. І в цьому нема ніякого смертного гріха. Сміх – це те, що не дає нам з’їхати з глузду. Не дозволяє кортизолу й адреналіну виїсти нас зсередини. Словом, сміх дуже важливий для нас сьогодні. Кажуть, що сміх продовжує життя. В критичні часи він і справді його продовжує. Зрештою, "щоб не плакать, я сміялась" – це ще Леся казала.
Цей "інцидент" ставить нас перед більш глибокими і риторичними запитаннями. Коли варто сміятися? З чого можна сміятися? Які жарти неприпустимі й недоречні?
Навряд чи ми це з’ясуємо остаточно.
Світ у всі часи сміявся під час воєн і різних лихоліть. Одна з найсмішніших книжок, мною прочитаних, присвячена І світовій війні. Всі ви її читали й знаєте. Вона називається "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека. Особливо в українському перекладі Степана Масляка, це – шедевр. Так само світ сміявся і під час Другої світової, пригадайте бодай "Великого диктатора" з Чарлі Чапліном в ролі Гітлера. А скільки комедій, зокрема французьких, присвячених найжорсткішим бійням в історії людства, ми переглянули за все своє життя і весь свій кінематографічний досвід!
Тобто під час війни сміятися таки можна. Героїка і сміх – оптимальне поєднання, аби перейти через тяжкі часи зі здоровою головою і адекватною психікою.
Нашу війну не дарма називають першою "креативною війною". І жарти, гумор – частина цього креативу. Війна народила якусь незліченну кількість якісних мемів, малюнків, шаржів, мерчу, плакатів, календарів тощо. І це також те, що допомагало нам вижити, воно стало органічною частиною новітньої української культури.
Тому питання в іншому: якість сміху. Яким він має бути?
Українська культура – традиційно смішлива. Всі народні традиції, свята, колядки й щедрівки, весілля й гуляння засновані на "смішному". Степан Руданський і Павло Глазовий, Остап Вишня і Андрій Сова, Степан Олійник, Штепсель і Тарапунька – все це наше, українське.
Але ви ніяк не змусите сучасну людину читати Глазового і Вишню, коли вона того не хоче. Сміх "насадити" неможливо. Ви можете скільки завгодно розповідати людині про те, що в крабових паличках нема крабів і краще їсти крабів справжніх. Але коли людина того краба зроду не бачила, то він їй і не потрібен. Вже не кажучи про ціну. Неможливо примусити до смаку й міри. І оскільки сам сміх і гумор є базовою потребою людини, тож сама людина шукає й знаходить його там, де до нього пролягає найкоротший і найпростіший шлях. В телевізорі, в Інстаграмі, в ТікТоку. А що нам пропонують телевізор і соціальні мережі? "Квартал", стендаперів, "Дизель-шоу" тощо.
Сміх, гумор – це товар, це те, що добре продається, на нього існує постійний запит. І люди цим користаються. Вже дуже багато сказано про те, що рівень більшості українських стендаперів і різних "кварталів" і "… шоу" не витримує жодної критики. Але люди йдуть на ці шоу і слухають ці байки, які з моральної, етичної та й з естетичної точки зору перебувають значно нижче плінтуса.
Сміхову культуру не можна створити з нуля, так само, як не створиш з нуля культуру політичну. Це роки й роки тяжкої, системної і послідовної роботи. Не примусиш обивателя сміятися з того, що для нього не смішно й геть незрозуміло.
І це не підлягає жодній адміністративній цензурі. Сміх і гумор не заборониш, навіть якщо він тобі не подобається. У раннього Василя Симоненка була така дитяча віршована казка "Цар Плаксій і Лоскотон". Той цар Плаксій змушував всіх плакати і забороняв сміятися, але він погано закінчив.
То що робити? Та нічого не робити.
Вихід є тільки один: ті, хто несуть сміхову культуру в народ, в публічний простір, мають доступ до засобів масової інформації, мусять самі для себе встановити якісь червоні лінії. Це справа самоконтролю та особистої відповідальності. Тільки так.
Це справа твого смаку і твоєї міри. Не можна сміятися з біженців, не можна сміятися з того, хто щиро, нехай і незграбно, пробує вперше в житті заговорити українською, не можна сміятися з людей, які втратили свою батьківщину, не можна сміятися з обстрілів і бомбардувань.
Це речі настільки прості й зрозумілі притомній адекватній людині, що їх навіть розтлумачити важко. Це треба відчувати. І якщо є бодай одна клепка в твоїй голові, ти ніколи не пожартуєш про україномовну біженку зі Скадовська. Бо це ницо, підло й не смішно.
Вуді Аллен якось роздумував над тим, що таке комедія. І дійшов висновку, що комедія – це трагедія плюс час. Час нівелює наші переживання, прибирає свідків тих переживань, затирає емоції, переоцінює саму історію. І дивися, нам вже зовсім не болять комедії про Другу світову війну, я чув, що навіть про Голокост хтось пробував помірно жартувати в кінематографії. Це – горе і біди не нашого часу. Вони нам, може, й болять, але не так, як нам болить наша війна. Бо ми живемо у цій війні.
Сміх – це наша сила, це – наша зброя. І не можна дозволити собі перетворити силу на фарс.
