Одним з улюблених занять Санкт-Петербурга (в роки Романових) і Москви (після приходу більшовиків) було рясно "мітити" загарбані території на знак свого панування. В кожній країні, серед кожного народу ці "властітєлі міра", не питаючи згоди, щедро нав'язували ними обрані символи. Смітили ними в усі боки, аби донести до нещасних тубільців: росія тепер тут головна.
Звідси - всі ці пушкіни в Чернівцях, за його життя закордонних. Поет, невиїзний з Імперії, не міг там бути навіть гіпотетично (жив певний час в Одесі та Кишиневі, доволі близько, але ж то ніякі не Чернівці), та коли це росіян зупиняло?..
Звідти - вулиці Сєргєя Лазо в умовній Юрмалі, про яку владивостокський борець за радянську владу, швидше за все, і не чув. До речі, в рідному моєму Краматорську вулиця цього діяча теж була. Тепер вона - Небесної Сотні...
І перейменування міст, часто - на честь підкорювачів, "совєтизаторів", катів, - практикувалися росією та совєтами, як то кажуть, скрізь і поруч. А в кожне місто пхали ще й музей...
***
Автор належить до благословенного покоління останніх, найлайтовіших піонерів. Ми ще виголошували присягу, але вже не цілували червоний стяг. Ми мали піонерський загін, але просто третього, п'ятого, шостого, сьомого "А", - без улян громових, валь котиків та іншої лабуди. Була в нас навіть вожата, дуже середньої краси студентка Лариса, - втім, тільки й того, що була.
Однак у шкільній програмі, котра містила уроки музики, ще залишалася тужливо-героїчна пісня "Алёша". Мінорний твір про велетенський монумент, який загрозливо височіє над старовинним болгарським Пловдивом. З обов'язковою для школярів красивою легендою: радянський воїн-визволитель, рятівник від фашизму, загинув у жорстоких боях, вдячні болгари, вічна пам'ять, місце слави і поклоніння, знак незламного братства всіх слов'янських народів...
(Присягаюся: наша вчителька, добра і світла Людмила Петрівна, казала саме "советский солдат". Проте у тексті пісні він "русский". Та чи могло у тій країні з її дружбою одного народу над усіма бути якось інакше?!..).
***
"А сердцу по-прежнему горько,
По-прежнему горько,
А сердцу по-прежнему горько,
Что после свинцовой пурги
Из камня его гимнастерка,
Его гимнастерка,
Из камня его гимнастерка,
Из камня его сапоги".
Проникливо, еге ж?
Маючи дев'ять чи десять років, ми, провінційні дітлахи, перевірити легенду не могли. Знань - близько нуля. Джерел - також. До інтернету залишалася ціла вічність. Підручники розповідали ні про що, а фахові воєнні мемуари читають в дещо іншому віці.
Але час ліквідував дефіцит і виправив ситуацію. Державну ідеологію для підлітків замінили мислення і знання дорослих людей.
І тоді ми дізналися, що, виявляється:
- на території Болгарії у вересні 1944 року вже не було жодних німецьких частин;
- Червона Армія пройшла крізь всю країну, від румунського кордону до югославського, без будь-яких бойових зіткнень і втрат;
- і ліберальний уряд Болгарії, який впав (він був, до речі, антигерманським), і новий комуністичний, затверджений за допомоги Толбухіна, не віддавали наказів чинити спротив радянським військам, тож ніхто його і не чинив;
- отже, "звільнення Болгарії" стало вигадкою радянської пропаганди (не було від кого!), а "свинцовую пургу" над Диксоном створив поет Костянтин Ваншонкін з двох міркувань: "так є красиво" і "так треба державі".
До речі, справжній Альоша - сержант Алєксєй Скурлатов, з якого рубали монументальну скульптуру, - ходив планетою в геть не кам'яних чобітках ще майже сімдесят років. Переживши і композитора (Едуарда Колмановського), і автора тексту пісні на власну честь, він, мабуть, не один раз посміхнувся, слухаючи про себе, покійника...
***
А от від чого Совєти братушок таки звільнили, так від болгарської влади, посадивши замість неї радянську. Окупаційний сталінський контингент пішов з країни лише тоді, коли міцність підконтрольної адміністрації вже не викликала побоювань.
Майже півроку після затвердження першого комуністичного уряду, фактично контрольованого Москвою, в Болгарії лютував так званий Народний Суд. Це був такий собі якобинський терор, тільки методами ленінського ЧєКа: з наганом замість гільйотини. Підозра в нелояльності до червоних гарантувала кожній впливовій постаті щонайменше тюрму, а нерідко - страту.
(Під вищу міру втрапили, зокрема, член королівської родини, кілька прем'єр-міністрів, знані публіцисти, військові діячі, церковні лідери тощо. Крім того, багато тисяч мислячих людей "сіли" у тривале ув'язнення через критичні відгуки про комунізм загалом і про Країну Рад зокрема).
***
Після того довгих сорок п'ять років Болгарія жила безголосим сателітом Кремля.
Всі кадрові призначення комуністична влада принизливо узгоджувала в Москві, а зовнішня політика держави була відсутня як така. Натомість болгарські діти старанно слухали у школі про епохальну роль Червоної Армії в порятунку їхньої країни. Коли з'явились пам'ятник і пісня - їх негайно долучили до шкільної програми без права на "пропетлять". Маршал Толбухін, що пройшовся парадним строєм крізь абсолютно не ворожу землю, був у наказному порядку увічнений на карті Болгарії. Такими стали справжня ціна і наслідки звільнення, якого не було...
І, звісно, вирізьбили "Альошу" найбільшим ідолом у древньому Пловдиві, а встановили на панівній висоті. Аби звідти він домінував над усіма болгарськими ханами, над просвітниками, над борцями проти Османів і самим Христо Ботєвим. Наочно уособлюючи залежність і вторинність Софійського Протекторату перед метрополією Москви.
***
Товариш Тодор Живков, якого автор ще запам'ятав на чолі, позбувся влади восени 89-го.
Років за десять було винесено оцінку комуністичному Народному Суду: орган оголосили поза законом, а майже всіх його жертв офіційно реабілітували.
А гігантський монумент Альоші Скурлатову все продовжував нагадувати про нібито подвиг і псувати краєвиди, що кілька тисяч років існували без нього...
Саме тепер муніципальні депутати Пловдива вчергове прийняли рішення про демонтаж істукана і ймовірне перенесення його до музею соціалістичного мистецтва як пам'ять про радянську окупацію. До цього часу вже робилося кілька спроб, аби прибрати чужорідний колосс, але комуністичне покоління і тиск рефе щоразу змушували поставити процес на паузу.
Нині, на тлі свавільних дій кремля в Україні, Сирії, Грузії, нарощення сил на Півночі, погроз усім від США до Казахстану, запит на перенесення чужого героя має в Болгарії нечувану до цього підтримку. Аж до того, що або зараз, або ніколи.
Паня Захарова з лавровського МЗС вже висичала тисячу погроз. Та геть не факт, що тепер у Пловдиві зупиняться на половині шляху.
Закінчуйте шляхетну справу, браття-болгари. Адже всі ті більшовицькі альоші були створені задля ваших принижень.
