В російських лікарнях будуть працювати лікарі з Африки. Для цього кремль навіть спростив умови для іноземних спеціалістів щодо прийому на роботу та відвідування росії. Більш того, щоб працювати лікарем на росії іноземним спеціалістам достатньо зовсім трошки знати язик та мати будь який диплом закордонного зразку, який на росії просто підтверджується. Такий жест доброї волі росія зробила поки що для спеціалістів з країн Африки й пов’язаний він з дефіцитом лікарів на росії.
От такої. Це я про дефіцит лікарів на росії, а не про іноземних африканських спеціалістів. Хоча, знаючи рівень расизму та шовінізму країни скрепів, я уявляю, як на таких лікарів будуть реагувати пацієнти. Це ж повне порушення їх моральних устоїв.
От зараз хочу звернути увагу, що допис про студентів африканців, суданців чи будь яких інших людей, не є шовіністичним чи расистським. Цей допис про системну кризу, яка накриває росія. Ну, й трошки про скрепи.
Цікаво, а чи побачивши у кабінеті лікаря іноземця, чи почнуть громадяни росії ставити хоча б для себе питання, як воно так сталося, що їх лікують студенти по дружбі народів, а де ж російські великоскрепні нано-технологічні лікарі?
Тобто роками «лучшее в мире советское образование» штампувало лікарів усіх рівнів, й тут виник дефіцит. Дефіцит лікарів на росії настільки великий, що запрошують спеціалістів з Таджикистану, Башкортостану та ось, з Африки. Але мене якось бентежить той факт, де ж поділися усі лікарі, яких навчали у вищих навчальних закладах росії. Крокодили поїли?
Скрепних, православних, білих панянок з імперством та православієм будуть оглядати ті, кого вони називають дуже поганими епітетами, поліруючи свій великоросійський шовінізм.
Хоча, як на мене то Африка це зрозуміло, бо ж саме там лікував людей та тварин найкращій лікар на світі Айболит. Можливо на росії й серіал якийсь знімуть, щоб пропагандою просунути у маси, що лікар з Африки набагато кращий за лікаря з росії.
Дресувати критичну більшість суспільства серіалами на росії дуже люблять й практикують. Тому багато людей складають образ сучасної росії та життя в ній саме по серіалам.
То «менти розбитих ліхтарів» там найчесніші й за простий нарід, то судді там просто скаженіють, коли ось ці найчесніші менти простий нарід ні за що саджають, то олігарх їде у російську глибинку, щоб пробити там колесо й одружитися на місцевій доньки доярки та лісоруба, то лікарі рятують увесь світ, бо ж усі тупі, а російські лікарі мають нано-технології.
Ось саме з цих серіалів з черпали на Донбасі мрії про пожити по –руськи, щоб усе па багатому, нано-технологічно та справедливо. Що отримали? – та ви читаєте мої дописи, то знаєте самі.
Тому сьогодні ми ще раз поговоримо не про колір шкіри медичних працівників-іноземців, не про те, де вони народилися, а про те, чому вони приїхали працювати на росію.
Тобто ми поговоримо саме про «медичну» сферу росії, яка вже не тільки знищена кремлем, а й є одною з дуже небезпечних суспільних ланок, яка працює на знищення росії. Тут я підкреслю, що це дуже гарно для нас, але, кожен свій допис з аналізу життя ОРДЛО та росії я підкреслюю важливим фактом чому я про це пишу- щоб в нас ніколи такого не сталося! Ось чому.
Бо перше, що знищила росія в окупації, це була медицина. Бо відсутність фахівців, медичних закладів, професіоналів, ліків, щеплень вбила в ОРДЛО людей в сто раз більше, ніж снаряди.
Знищив медицину, повернув країну у печерний стан можна тихо й без війська знищити націю.
Ось саме це я бачила в ОРДЛО й саме тому пишу про злочини окупантів. Бо геноцид може бути й тихим. Приклади знищення медицини на росії та в ОРДЛО дуже важливі для дослідження не тільки, як злочини окупантів, а й як підґрунтя для тихих терактів, які можуть зчиняти колаборанти у середині країни, ну й як дослідження системної кризи, яка йде рука в руки з війною.
Будь які проблеми, це застереження де й нам пошукати щілинку, щоб туди росія не запхнула свою гниль.
То ось дефіцит лікарів на росії та завезення на росії лікарів з Африки, це гарна системна криза, яка вже настільки яскрава, що її важко приховати.
За часи правління путіна росія докотилася до того, що звозить до себе лікарів, бо своїх немає.
Взагалі, путінська росія, це країна яка повністю залежна від імпорту та гастарбайтерів.
Поки росіяни радісно біжвть за мрією «убить ххлов», їх просто знищує путін та його політика ненависті до усього російського. Я вже давно називаю путіна “великий утилізатор росії”.
Системну кризу росії, яку влаштував росіянам «великій стратег» нам поки не дуже не видно, бо ж знаходять, як обходити санкції, завозять китайські товари, корейські, та й з Європи завозять на росії ліки, товари, продукти, бо ж там де росія, там махінації, вони ж на цьому не одного лаптя стерли. Але вона є й вона вже системна, захоплює все більше ланок суспільства та економіки, й дуже гарно її починають відчувати найслабкіші, найбідніші, найнезахищеніші члени суспільства.
Літаки росії все більше й більше потрапляють у аварії та не можуть злітати. Зупиняються заводи без комплектуючих та ремкомплектів. На росії відсутні вакцини для щеплень дітей від багатьох хвороб.
Відсутні ліки для діабетиків, для гормоно-залежних, наприклад, людей з хворою щитовидною.
Про дефіцит комплектуючих заговорили друкарні, заводи по виготовленню окулярів, протезів, ліків.
Наприклад, на росії перестали випускати найдешевші ліки, бо відсутні інгредієнти. А хірурги починають повертатися до банальних хірургічних ниток а-ля срср.
Але, ось куди б ви не подивилися на росії, ви побачите одне й теж саме: росіяни вбивають росіян.
Все життя росіян, це пошук смерті, це якесь самогубство, самознищення, але, нажаль, їх бажання вмерти та вбити, воно має спільні з нами кордони то ось, маємо постійну війну та агресію, бо ж росіяни у своєму бажанні само знищитися, вигадують собі дуже дотепні засоби, наприклад, когось «асвабадить» без його бажання.
Ну, про кризу та вмирання медичної галузі росії, ви вже все прочитали, все одно, ось хочу згадати про Африку, росіян, студентів, лікарні.
Я з категорії людей того віку, що пам’ятає Олімпіаду, Анжелу Девіс, Саманту Сміт, як рятували голодуючих дітей Африки, як загнивав Захід та фото бомжів під мостом Брукліну з центральної радянської преси та інші цікавинки, що урізноманітнювали життя звичайної радянської людини.
Ще у школі в часи срср вчили, що радянська людина щедра, багата, готова допомагати ближнім людям, які для неї «брати». Тому на політінформації- був такий ранковий позаурочний час- ми з жахом слухали страшні історії про голод в Африці, пишалися радянськими волонтерами, які везли туди їжу, рятували Анжелу Девіс від страшного капіталізму, й раділи, яке гарне та щасливе життя в срср нас усіх чекає.
Кубі та Африці тоді приділяли багато уваги. Рятували. Допомагали.
З заробітної плати ми здавали на «Червоний хрест» у повній впевненості, що наші гроші врятують хоч одне життя.
Вищі та професійно-технічні навчальні заклади срср завжди були відкриті для іноземних студентів. Й відношення до них було інше. Їх жаліли, їм багато чого сходило з рук, бо ж, це безвинні жертви капіталізму. Це ж вони голодували, а не ми, щасливі діти розвинутого комунізму. Чим страшніше були розповіді про жах й розпад інших країн, тим більше було любові до срср, бо ж ніхто не хотів жити, як діти Африки, страждати від товстих олігархів-капіталістів, або сидіти у тюрмі, як нещасна Анжела.
Але багато дівчат хотіли одружитися саме з іноземцями, щоб виїхати з неймовірно багатої та щедрої країни, чомусь у ту ж саму голодуючу Африку. Тому у районі навчального закладу, де вчилися студенти-іноземці, завжди у дитсадки ходило багато кучерявих та смуглявих дітлахів, яких виховували матері-одначки.
Можливо саме з того часу статус «мати-одиначка» так високо оцінений державою, й дає багато привілей та пільг.
В радянському союзі дійсно навчалися багато молодих людей з так званих «бідних» країн. Вважалося, що в срср найкраща у світі освіта. Навіть ходили чутки, що у радянських ВНЗ вчилися діти шейхів, королів та міністрів різних «загниваючих» країн. Ці плітки пробуджували ще більший апетит у дівчат, які мріяли вихватити десь серед студентів медичного закладу нафтового магната, принца чи сина міністра.
Боже правий, які бійки влаштовували у гуртожитках, які інтриги плели, як павутиння, які партії з шантажу та підстав розігрували дівчата, щоб очистити дорогу від суперниць до серця іноземного «голодуючого» обранця. Це тягне, як мінімум на серіал, бо критична більшість населення любить теми ностальжі та ще й теми любовних-трикутників.
Історія з лікарями з Африки, має дуже глибокі корені. Тому цікава.
У радянському союзі дуже багато вкладали коштів не у свою країну та добробут свого народу, а у колонізацію інших країн, яка відбувалася під гаслом «построение единой мировой социалистической системы». СРСР допомагав усім країнам, де були хоч якісь зернятка соціалізму. Це ось, як з руським язиком, де він є, там й росія, вважають імперці з триколором. Тому в срср лізли з соціалізмом усюди, де тільки хтось з’являвся з лідерів, який мав на меті «забрать и поделить». Ось тому й давали усе: зброю для забрать, гроші, щоб поділити правильно.
Освіта, це був той гачок, на який саджали громадян інших країн. У срср освіту іноземці отримували безкоштовно. Щоб заохотити ще більше молоді до соціалізму освіту надавали на вищому рівні, безкоштовно, а іноземні студенти мали більш привілеїв ніж громадяни срср.
У 1950-1960 роках був створений Університет дружби народів у москві. Допомога в освіті надавалася головним чином представникам країн соціалістичного табору, Африки, Азії та Латинської Америки.
У 1990 року в радянському союзі навчалися понад 125 тисяч іноземних студентів, срср займав третє місце у світі за кількістю іноземців, що одноразово навчаються.
У 1960 році в СРСР навчалося 275 африканських студентів і аспірантів, в 1961 році їх було вже близько 500, до кінця 1960-х років – вже кілька тисяч.
Якось читала дуже цікаве дослідження щодо студентів- іноземців, їх впливу та сублімації радянського суспільства, прочитую мовою оригіналу: «Для огромного большинства советских людей африканец, как и иностранец вообще, не был реальным лицом, отношение к которому складывается в результате непосредственного контакта. Образ иностранца формировался литературой и пропагандой. В советской литературе 1920–1950-х годов “иностранец-чужой” – это всегда белый и часто толстый (в книгах для детей) мужчина. Обычно он житель Западной Европы или Америки, всегда классовый враг-угнетатель, наделенный лишь такими человеческими качествами, которые позволяют считать его “буржуем”.
А вот темный цвет кожи – это гарантия положительности. Черный иностранец – это “иностранец-свой”, социально близкий и наделенный всяческими достоинствами. А если он находится в Советском Союзе, то уже свой в доску, платящий советским людям за любовь и сочувствие той же монетой. Прибавьте к этому образ африканца, который тиражировали советские СМИ – простодушного, добродетельного и бескорыстного борца против колониализма и империализма, – и вы получите представление о том, чего ждал от учившихся в Советском Союзе африканцев обычный советский человек».
Цікаве дослідження, як на мене. Тобто саме ці фактори використовує зараз кремль, щоб громадяни росії, які несуть у собі ідеї расизму, імперства та шовінізму не повбивали цих іноземців, а сприйняли позитивно- ось вам великий білий російський громадянин, бідний темношкірий іноземець, який був у рабстві товстих американських олігархів, й фактично звільнений з цього рабства росією, як нарід Донбасу.
«Первое массовое появление африканцев в СССР произошло во время VI Всемирного фестиваля молодежи и студентов, проходившего в Москве летом 1957 г. Тогда они были диковинными гостями с далекого и загадочного континента и пользовались всеобщим вниманием и расположением».
Але, гостинність росіян, вірніше, радянських людей, була не довгою, й африканці «влившись в повседневную будничную жизнь, испытывали на себе не только положительные эмоции окружающих» після великої кількості переслідувань, побиття, пограбувань та знущань, африканцям довелося шукати політичний чинник, щоб приборкати «гостинний руський нарід», цитую: «17 марта 1960 г. исполком организации “Союз студентов из Черной Африки в СССР” направил на имя тогдашнего советского лидера Н. С. Хрущева письмо, где, в частности, говорилось: “Нам кажется, что для энергичного предотвращения явлений, которые нам бы не хотелось называть “расовой дискриминацией”, правительству этой страны следует принять меры по недопущению повторения инцидентов, которые угрожают будущему наших отношений. Подобно многим африканским студентам в других частях земного шара, мы приехали в эту страну учиться, а не как беженцы. Поэтому мы вправе ожидать к себе нормального человеческого отношения, на которое может рассчитывать каждый гражданин этой страны».
Мова у звернені швидше йшла про побутові інциденти, найсерйознішим з яких було «побиття російськими студентами в будівлі МДУ студента із Сомалі лише за те, що він танцював із російською дівчиною». Декілька високопоставлених комісій, які займалися перевіркою листа, встановили, що мало місце не побиття студента Сомалі, а бійка між ним і радянським студентом, яку спровокував сомалійець, прилюдно плюнувши в обличчя дівчині на вечорі в МДУ за те, що вона відмовилася з ним танцювати.
У жовтні 1960 р. начальник Політуправління Туркестанського військового округу генерал-майор Н. С. Дьомін повідомив про «негідну поведінку та хуліганські витівки» стосовно курсантів з Гвінеї, які навчалися на Центральних курсах з підготовки та вдосконалення авіаційних кадрів Міністерства оборони у місті Фрунзе, Киргизстан. Там на гвінейців, які з’являлися в громадських місцях із місцевими дівчатами, чинилися невмотивовані напади, один курсант був поранений ножем. Нападника було затримано та притягнуто до кримінальної відповідальності, але якщо обходилося без крові (зазвичай дівчатам «радили» з «чорними» більше не зустрічатися, а у гвінейців відбирали гроші), то міліція не втручалася.
Дьомін вважав, що «окремі працівники міської міліції виявляють нетактовність до гвінейських слухачів, обмежують почуття їх національної гідності». Самі гвінейці скаржилися, що «їм стало неможливо з’являтися в парку ім. Панфілова, тому що там їх називають «чорними», «неграми» тощо. Дівчата відмовляються з ними танцювати під приводом того, що їм забороняється спілкуватися з іноземцями». Один із курсантів заявив радянським військовослужбовцям: «Ми прибули до Радянського Союзу з райдужними надіями. Ви розумієте, що ми ніби рупором усієї Чорної Африки. Але що ми зможемо розповісти там хорошого, якщо стикаємося з такими речами тут. Такого відношення до собі, як у Фрунзе, ми не зустрічали».
Одразу було вирішено, що « в ссср расизма нет, а есть происки врагов». Тобто ті студенти, які скаржилися на расизм, були оголошені «шпонами», цитую: «Администрация МГУ полагала, что среди африканских студентов есть лица с неподобающим для студентов советских вузов социальным положением и моральным обликом. Начальник иностранного отдела университета Б. С. Никифоров писал в Министерство иностранных дел: «На наш взгляд, подбор некоторых студентов на учебу в Московский университет из стран Африки неудачен. Некоторые из этих студентов, выходцы из феодальной и купеческой знати своей страны, приезжали в Советский Союз не непосредственно из своих стран, а из стран Западной Европы и Америки, где они учились в различных учебных заведениях, и в значительной степени развращены буржуазными нравами». Никифорова насторожили такие сведения о некоторых студентах из Африки, как «постоянный контакт с английским и американским посольствами», служба в военно-морском флоте Канады и т. п.
Отут би я цю історію прочитала сучасним гастарбайтерам з Африки, які їдуть до росії. Один не вірний рух, й ви вже не лікар, а ін-агент, шпигун, який приїхав по завданню ЦРУ, щоб знищити російських громадян, суд, вирок, пожиттеве.
Цитую: «Типичный портрет “нежелательного” для советских властей и отчисленного африканского студента нарисовал ректор УДН Румянцев в записке послу СССР в Сомали. Студент из этой страны Абдулкадир Юсуф Исмаил не только “имел очень низкую теоретическую подготовку” и был “одним из самых слабых” сомалийских студентов. Плохая успеваемость “усугублялась недостойным поведением, нежеланием заниматься и враждебным отношением к Советскому Союзу”. Абдулкадир, писал Румянцев, “пытался проводить среди сомалийских студентов разлагающую работу, стремясь склонить их к отъезду из СССР, являлся проводником враждебного влияния на студентов Университета. Известно, что Абдулкадир ранее обучался в одной из итальянских частных школ и имеет, очевидно, там определенные связи”. Портрет дополнил другой учившийся в СССР сомалиец, бывший на хорошем счету у советского посольства в Могадишо. Абдулкадир, по его словам, “вел себя недостойным образом, всем был недоволен, все время проводил сравнение между СССР и Италией, расхваливал итальянский образ жизни”. “В целях предупреждения проникновения подобных элементов в Университет” Румянцев просил советского посла в Италии “оказать помощь в более тщательном подборе кандидатов для учебы в УДН”».
Як на мене це дуже цікава історія. Показова.
А ще, я б нагадала, чисто для від слідкування розвитку подій, що 18 грудня 1963 року, сотні африканських студентів з’їхалися до москви, де провели масову демонстрацію на червоній площі. Це був повний шок, як для кремля, так й пересічних росіян, які ніколи не могли собі дозволити щось накшалт мітингу.
Темношкірі молодики з’їхалися до столиці з різних міст срср після загибелі Едмунда Ассаре-Аддо, вихідця з Гани. Африканці вважали, що його вбили. До цього вони розгромили Ганське посольство, і міліція була готова придушити цей бунт темношкірих студентів у шапках-вушанках з зірками, але так й не отримали з кремля відповідний наказ.
До речі, 29-річний Едмунд Ассаре-Аддо, через якого стався бунт студенів –іноземців, приїхав із Гани вчитися в медінституті міста Калініна (нині Тверь), але з якихось причин опинився в заметі на пустирі біля МКАД.
20 січня 1960 року цк кпрс прийняв секретну постанову «Про розширення культурних та громадських зв’язків з негритянськими народами Африки та посилення впливу Радянського Союзу на ці народи». Документ, підписаний першим секретарем цк Микитою Хрущовим, мав на увазі надання допомоги цим народам «в їхньому політичному та культурному розвитку та в їх боротьбі за своє національне визволення». Серед африканців планувалося популяризувати культурні та економічні досягнення СРСР, для чого відкривався прийом студентів та аспірантів до радянських вишів. Хрущов доручив збільшити кількість стипендій для вихідців із Африки, встановити їхнє матеріальне забезпечення. Особливо тісне співробітництво планувалося з Ганою, де саме встановився дружній СРСР режим Кваме Нкруми, а також з Ефіопією, Лівією та Суданом.
Судячи по усьому ці держави тепер «віддають борги» кремлю, надаючи росії золото, алмази, приймаючи у себе бандитів «вагнерів», надсилаючи на війну та у заслання російських глибинок своїх чоловіків та жінок.
Цікаво, як віднесуться народи Африки до новітнього поневолення та відпрацювання боргів своїх дідів на теренах росії? Побачимо!
Думаю, нас чекають захоплюючи історії про гастарбайтерів-шпигунів та африканських ворогів народу росії.
