Не секрет, що основний рушійний масив армії, яка досі воює, було набрано у 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення. Це добровольці. Це такі люди, які самі прийняли рішення прийти до війська з метою воювати війну.
Пройшло два роки. Армія оговталася. Країна оговталася. Шок пройшов. Людина звикає до всього і не може жити два роки в стані стресу. Тому, хоча війна нікуди не ділася і Сили оборони палять десятки одиниць ворожої техніки кожну добу, для пересічного українця це якісь теоретичні звичні десятки одиниць техніки, просто циферки на картинці. Так само як і щоденні обстріли Херсона і Харкова. Люди до всього звикають, звикли і до щоденних обстрілів. Особливо легко звикнути до обстрілів тим, хто не живе під обстрілами.
Населенню подобається воювати добровольцями. Владі подобається воювати добровольцями. Іноземним партнерам подобається воювати добровольцями. Це ж ситуація точно як на уроках української літератури — у нас є клас людей, якими потрібно пишатися і співати про них тужливих пісень, але які не мають до нас жодного стосунку, бо вони десь далеко і живуть зовсім іншим життям і мотивуються зовсім іншими мотиваціями.
Але ситуація полягає в тому, що більше воювати добровольцями не виходить. Вони закінчуються. Їх вбиває російська армія, добровольців-2014 уже майже не залишилося, добровольців-2022 теж все менше, а воювати свічечками.гіф ефективно неможливо.
Тому потрібно ухвалювати непопулярне рішення і масово залучати до армії недобровольців.
Воно було потрібно ще півтора року тому, але ми його не приймали, бо воно непопулярне. Просто по селах, а коли скінчилися по селах — по невеликих містах, а коли скінчилися по невеликих — по великих, а потім уже і по столиці ми запустили безумних військкомів рискати, яко вовки, шукаючи собі поживи у вигляді робітників підприємств, часто критичних для обороноздатності.
Так ми отримали цікаву ситуацію, коли армія має найвищий рівень підтримки й довіри в суспільстві, а ТЦК — найнижчий, хоча ТЦК — це також армія. Просто ТЦК — це та єдина армія, з якою насправді стикається населення. З іншою армією населення стикається лише у новинах формату «загинув», «втратив кінцівку», «потрапив у полон» і відповідних тужливих піснях.
Але це все було не про закон про мобілізацію. Це було про ті вхідні, які нас призвели до цього закону. Паскудні вхідні. В комплексі смертельні. І мобілізація мала бути тими гіркими ліками, які б нас врятували як країну від смерті.
Що ж ми зробили? Ми повелися як останні мразі, от що ми зробили.
Стикнувшись з необхідністю прийняти важке, непопулярне, але життєво необхідне рішення про мобілізацію, Президент і Верховний Головнокомандувач України Володимир Олександрович Зеленський зробив нічого. Відсторонився від цього рішення. Делегував його Верховній Раді. Там депутати, нехай вони щось самі собі повирішують, як уміють.
Він же привів до Ради найкращих, я нагадую. У них і експертиза, і апарат у кожного. Шкода тільки, що цей апарат максимум у штанах, а не в голові.
Також нагадую, що в українській законотворчості існує така форма прийняття рішень, як невідкладний президентський законопроєкт. Це такий законопроєкт, який подається президентом у тому разі, якщо ми як країна стикнулися з важливою невідкладною проблемою, яка потребує прийняття важливого закону.
Президент питання мобілізації, таким чином, проігнорував, як неважливе. Прекрасно. Можливо, хтось думав, що цього не помітили? Ні, це помітили буквально всі.
А Верховна Рада у відповідь також повелася в найкращих традиціях Верховної Ради.
Людям, які не здатні організувати заходи навіть рівня пікніка з шашликами, було делеговане питання організації мобілізаційних заходів на 40 мільйонів людей.
Звичайно, що залишившись наодинці з проблемою масштабу держави, кожен з депутатів зробив все можливе, щоб саботувати це питання. Кожен подав правки, йобнуті за формою, по суті або за формою і по суті одночасно. Ми буквально опинилися у притчі, як чотириста людей домовилися, що кожен принесе у загальний казан пляшку мудрості й експертизи, вони розійшлися і кожен з них зрозумів, що може принести пляшку сечі, а в загальному котлі мудрості й експертизи цього ніхто не помітить.
На фініші ми отримали загальний казан сечі. Тобто закон, який жодним чином не вирішує жодної проблеми мобілізаційного процесу, але додає нам додаткових проблем, які ще доведеться розгрібати згодом і невідомо як саме.
У нас з’явився лише один клас людей, яким ми серйозно ускладнили життя цим законопроєктом. Про це чомусь мало пишуть, але дивіться. Тепер українці за кордоном, тобто емігранти, не матимуть доступу до консульських послуг, якщо не встануть на облік у ТЦК особисто або за допомогою електронного кабінету.
Отже, нехай ми маємо десь п’ять мільйонів мігрантів з України у країнах Європи. Нехай з них буде один мільйон чоловіків. Тепер кожен з цих чоловіків має наступну ситуацію — або він більше не отримує консульських послуг, або він реєструється у ТЦК, після чого гарантовано отримує повістку, після чого має приїхати в Україну й отримати автомат, після чого втрачає потребу в консульських послугах до демобілізації, якої, до речі, не буде.
Якщо людина поставлена в умови, коли вона що так що так втрачає доступ до консульських послуг, навіщо вона буде реєструватися в кабінеті призовника? Ми жодним чином не заохотили цим кейсом нікого мобілізуватися, просто позбавили консульських послуг. Окей. У чому наша вигода? Невідомо. Просто Арестович отримав зайвий мільйон електорату, от і весь результат, мобілізацію ми таким чином не посилили.
А населення, яке звикло до того, що солдат — це людина, яка постійно в штурмі, на броні, горить, втратила кінцівку, підірвалася і лежить в госпіталі — звичайно, не хоче мобілізуватися. Люди не люблять горіти та втрачати кінцівки, і якщо мають хоч мікроскопічний шанс цього не робити — не роблять цього. Можливо, якби телемарафон показав цим людям, що військові це не лише постійний кол оф дьюті влітку і замерзаючі фріци сталінграду взимку, то і ставлення було б іншим, і добровольців було б більше.
Навіть третя штурмова уже додумалася до того, що вриватися хочуть не всі, і запустила паралельні меседжі, типу «ПРАЦЮЙ у третій штурмовій». Держава Україна все ще до цього не додумалася, вона все ще намагається комунікувати з населенням за допомогою меседжа «ваші документікі, ваша повісточка, я вас туди не посилала». Єдиним інструментом мотивації Україна вважає 70 тисяч гривень.
70 тисяч — непогані гроші, але вони не коштують відірваної ноги, а нічого іншого ви по телемарафону не показуєте. Тому ніхто вам свою ногу за 70 тисяч і не продає.
І звичайно, на фініші 400 дурнів-популістів, наляканих тим, що вони можуть випадково ухвалити непопулярне рішення, не змогли придумати нічого ефективного. Закон про мобілізацію не містить жодної дієвої мотивації для мобілізації, так само як не містить жодної дієвої санкції за ухилення від мобілізації. Він не надає ТЦК жодних системних інструментів для роботи і не відкриває для них жодних державних баз даних, тому ТЦК продовжать шугати над країною як круки і хапати на вулицях кого попало, провокуючи скандали і ще більше демотивуючи населення.
Звичайно, що в таких умовах абсолютно всі розуміють, що нової великої ефективної хвилі мобілізації не буде. Закон жодним чином не призводить до якогось системного посилення мобілізації.
А якщо не буде великої хвилі мобілізації — зрозуміло, що не буде і можливості до демобілізації. Власне, викреслення демобілізації з закону і відсутність навіть термінів розгляду окремого законопроєкту про демобілізацію — це визнання владою того факту, що вона провалила мобілізацію.
Я бачу всьому вищеперерахованому лише одну загальну причину: СТРАХ ВТРАТИЛИ.
Віримо, що і так якось буде. А якщо не буде, то мене не торкнеться, особисто я якось пропетляю.
А проблема у такого світосприйняття також лише одна: РАНО ВТРАТИЛИ.
Путін живий.
РФ жива.
РФ сильніша з кожним днем.
РФ готова грати в довгу.
РФ може, хоче і збирається воювати ще як мінімум три роки.
РФ може, хоче і збирається торпедувати всю нашу європейську підтримку і далі корумпувати всіх європейських політиків і чиновників, яких зможе.
РФ має потужну військову промисловість, яка стає сильнішою.
РФ має потужний мобілізаційний потенціал з буквально мільйонів немотивованих дурнів, яких вона може хапати на вулицях без жодного підвищення невдоволення населення, на відміну від нас.
Що маємо ми?
Ми маємо роздуми населення на тему, чи потрібно захищати свій дім, якщо ворог уже в нього вторгся.
Ми маємо ініціативи влади, які жодним чином не мотивують населення захищати свій дім, а навпаки породжують у населення питання, а чи цей дім все ще наш.
У цих умовах добровольці 2022 року, які йшли до війська, а опинилися в армії, також втрачають мотивацію і з добровольців стають уклоністами, просто уже у війську, зі зброєю, відзнаками та нагородами.
Тому якщо в 2022 ми бігли, в 2023 йшли, в 2024, приймаючи рішення про мобілізацію, сіли і сидимо, в 2025 ми впадемо, а російські чоботи по нас протопчуться дорогою в Європу.
А той мільйон чоловіків у еміграції, яких ми позбавили консульських послуг, співатиме тужливих пісень про те, як ми програли Треті Визвольні Змагання, хоча були героями і патріотами, красивими і молодими, і все у нас було, і англійська шабля, і німецький кінь, і українська звитяга.
Лише розуму не було.
Alex Noinets, військовослужбовець Сил оборони України, співзасновник Демократичної Сокира
