Промайнула переді мною сьогодні така тема, зокрема назва одного з поколінь - Мовчазне (1923-1942). Мовчазне через страшну долю, яка випала на їх роки - Другу Світову, Голодомор (якщо говорити саме про нашу країну).
І згадала що свою покійну бабусю, яка голодна та боса в молодості була залучена до відновлення Бєлгорода (вона була серед українців Білгородщини, потім переїхала на Харківщину). Що побачене мною в Гайсині, де ми зупинилася на ніч у незнайомих добрих людей в березні 2022, коли втікала від бомбардувань Харкова. Ранком побачила в їх дворі безліч старих банок з консервацією. Дуже й дуже старих. Вони виглядали так, що їм років 50, а то й більше. І хазяї розповіли, що купили будинок після того, як померла попередня хазяйка - вона й запасалася консервацією, бо ж напевно була з того самого Мовчазного покоління.
Зараз війну переживають інші покоління, але як для України - то ми вже маємо ознаки Мовчазного, бо гинемо сотнями та навіть тисячами. Ми маємо геноцид нашого населення, який роблять росіяни - чого лише вартують влучання їх ракет в наші будинки? З останніх - Кривий Ріг, де гине ціла родина? Харків, де палаюча лава котиться по вулиці та вогонь охоплює будинки, і там гинуть матері та діти? Траса в районі Курахово, де вже не можна проїхати без того, щоб навіть цивільному не зніс голову ворожий дрон? Що робити з тим, що я боюсь різких звуків? Що я плутаю гул вантажівки з вибухом? Що наші батьки, та і ми, запасаємося сірниками та тушонкою, бо нас вже і підтоплювали, і спалювали, і бомбардували, і лякали ядерним ударом?
Десь по-сусідству є ті самі покоління Baby Boom (післявоєнні 1943-1963), покоління Х (1964-1980), міленіали (1981 - 1996), покоління, "простигосподи", Z (1997-2012), і далі, зовсім діти, які проживають свої життя за тими ознаками, які кимось вивчені та описані - але саме в Україні ми, припускаю, опиняємося в ролі Мовчазного, бо нам випала така страшна доля.
Ні, я не бідкаюся про долю, якраз я сприймаю долю як наслідки зробленого чи не зробленого або нами, або нашими попередниками, а загалом нами всіма. Це не впало нам на голову - просто дехто не вивчив історію, не зробив певні висновки та певні дії, щоб запобігти агресії.
Але ж ті банки з консервацією... Ті сухарі, які хтось почав сушити з приходом росіян в їх містечка... Ті консерви...
Це залишиться у наших поколінь як звичка. Як набутий досвід. І ми, хто переживе війну, точно не будемо схожі на такі ж покоління будь-якої іншої держави. Нам є що згадувати, є про що мовчати, є про що плакати.
Може, хтось не зніме той скотч зі своїх вікон, "хрест-навхрест", вже ніколи в своєму житті.
