Спочатку його накривають КАБами. Руйнується центр. Поступово не залишається будівлі сільради, поліції, школи. Закриваються магазини. Я не знаю, напевно до останнього тримаються Укрпошта та Нова Пошта. Або вони йдуть раніше за когось, бо людей треба берегти.
Залишається одна аптека при лікарні. А сама лікарня теж зазнає руйнувань. Звільняються лікарі, бо попри те, що вони лікарі - вони люди, які мають сім'ї, мають дітей.
Дітей в містечку стає все менше. Залишаються люди похилого віку. Може десь є стихійний ринок, малесенький - але скоріше за все ніхто не буде нічого там продавати. Бо кожен харчується зі своїх запасів - з того, що виростили на городі.
Вулиці, колись квітучі та веселі, заповнені людьми, - тепер порожні. Вокзал безлюдний, бо сюди бояться їхати що водії, що пасажири. Електричка може ходити одна, а може її тут востаннє бачили вже давно.
Хліб привозять волонтери. Відчайдушні хлопці та дівчата обходять двори, вмовляючи евакуюватися. А КАБи прилітають все частіше й частіше.
Колись містечко повернеться до життя. Коли виженемо кац....в з України. Повернеться Укрпошта та Нова пошта. Відкриється магазин та аптека. Другі, треті. Хтось повезе на ринок свою полуницю. Хтось старенький, але стійкий. На старенькому велосипеді "Україна", повісивши кошики на руль. Розбитими вулицями поїдуть вантажівки з дошками та цеглою. Нарешті хтось з молодих доїде до будинку свого дитинства, та на цвинтарі місцевому з'являться заплакані відвідувачі. Коли дозволять його відвідувати, перевіривши на міни. Собаки, кури, гуси - все це подасть голоси, спочатку поодинокі, а потім їх стане більше.
Містечко оживе. Але навряд чи вилікується від нанесених йому ран. Навряд чи стане таким багатолюдним, як до війни.
Тому що воно на кордоні з росіянами.
Навіяно розповідями про ситуацію на нашому прикордонні. В одному з них я проводила колись літні канікули. А тепер воно скалічене...
Напевно назавжди.
