Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київські у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України. І ця позиція в меню - ще й натяк на неспроможність Сполучених Штатів діяти проактивно ані тоді, ані тепер. Ця не дрібниця - це свідомий ляпас. Росія відвісила Сполученим Штатам гучного ляпаса: мовляв, ви - нездари, які неспроможні на жодні дієві речі. З іншого боку - може цей ляпас когось отверезить у Вашингтоні: час проявляти рішучість замість того, щоб робити напівміри, півкроки, рухатися навшпиньки тоді, коли треба мчати!
Ось тут - фрагмент моєї книжки "Як українці зруйнували імперію зла" про те, що відбувалося за лаштунками тієї промови:
"Літак президента Сполучених Штатів вилетів із Москви і попри всі застереження Кремля мав приземлитись у київському аеропорту «Бориспіль». На борту вносили останні поправки у київську промову Буша.
Між Робертом та Надією Макконнеллами зчинилася коротка сімейна дискусія:
— Мені говорити? — запитав Роберт.
— Дозволь мені! — заперечила Надія.
— Я не буду мовчати! — награно обурився Роберт.
— Ну добре, кажи ти!
Роберт виборов право розповідати про передісторію того візиту: «Коли Буш був у Москві, щодня о 12:00 я підключався до брифінгів для преси. Надія знає, що з кожним новим днем того тижня я дедалі більше розлючувався, бо вони готували підґрунтя для його промови у Києві».
Надія і Роберт Макконнелли опинилися в центрі подій. Роберт — відомий американський правник, Надія набула професійного і суспільного авторитету, працюючи в НАСА та в адміністрації президента Рейгана. Свої зв’язки у Вашингтоні та спроможності до впливу вони інвестували у створення Фундації «Україна — США». Надія мала українське коріння, і Роберту не було куди від того подітися. Отже, судячи з брифінгів, скидалось, ніби Буш готується виступити рупором Горбачова в питанні збереження Союзу.
Надія підхопила розповідь чоловіка: «Буш мав відвідати Україну лише проїздом: зупинитися в кількох місцях, зачитати звернення. Насправді ця поїздка мала бути такою незначущою, що Бейкер навіть не супроводжував президента».
Професор Плохій згадував: «Шукали місце, де цю промову можна було виголосити. Бо це була програмна промова про політику Сполучених Штатів Америки щодо неросійських республік Радянського Союзу. Москва — не підходила. Балтика — не підходила (оскільки вже перебувала в стані виходу з Радянського Союзу, Литва проголосила свою незалежність у 1990 році). І вирішили, що це буде Київ».
Буш прилетів до Москви ввечері 29 липня, того дня, коли КГБ підслухав розмову Горбачова з Єльциним та Назарбаєвим. Наступні два дні президент СРСР провів в інтенсивному діалозі з американським колегою.
Перед вильотом із Москви до Києва Буш сказав Горбачову: «Хочу запевнити вас, що під час поїздки до Києва ані я, ані хтось із мого супроводу не допустить нічого такого, що може ускладнити наявні проблеми, якось вплинути на підписання Україною Союзного договору».
Коли Горбачов висловив сумніви, Буш додав: «У жодному разі я не підтримаю сепаратистів».
Одним із тих, хто прилетів із президентом Бушем до Києва, був Роман Попадюк, який супроводжував господаря Білого дому в його відпустці до Кеннетбанкпорта, де той дізнався про путч у Москві.
Роман Попадюк згадував: «Коли ми приїхали з Москви, очікуванням там було те, що Україна залишатиметься у певному союзі. Велися переговори між Москвою та республіками про підписання нового Союзного договору, і пізніше того ж місяця, 20 серпня, мали підписати нову угоду, де було б створено вільнішу форму федерації, відмінну від старого Радянського Союзу. Тому Горбачов запевнив Буша, що Україна однозначно залишиться частиною цього певного союзу в майбутньому».
«Модель, яку Сполучені Штати Америки мали в серпні 1991 року, була така: Балтійські республіки покидають Радянський Союз, а Україна залишається. І СРСР перебуватиме разом із Горбачовим на міжнародній арені як молодший партнер Сполучених Штатів Америки. Це ідея промови, яку готували ще до поїздки», — пояснював хід думок президентських спічрайтерів професор Плохій.
Роман Попадюк: «Київ зустрів нас неймовірно! Дуже емоційно. Дуже патріотично з боку українців. І дуже зворушливо для всіх нас: ми навіть ініціювали вихід президента з машини, щоб привітатися з людьми та розділити їхній ентузіазм».
В аеропорту «Бориспіль» та на вулицях Києва зустрічати американського президента зібралися тлуми люду. Дехто тримав саморобні транспаранти українською та англійською:
«Президенте Буш! Вас вітає Україна, яка виборює незалежність!», «53 мільйони українців вимагають незалежності!», «Народ України не обирав Горбачова!»
Можливо, Буш помітив деякі з цих плакатів. Він не був на сто відсотків упевнений у тональності промови, яку планував виголосити у Верховній Раді. Врешті президент США звернувся до голови українського парламенту з несподіваним проханням.
«Буш здавався занепокоєним. І він, коли їхали з Борисполя, звернувся до голови Верховної Ради України Кравчука, щоб той переглянув текст промови. На Кравчука це справило надзвичайне враження: він говорив, що за всю його кар’єру, скільки приїздили лідери з Москви, ніхто ніколи не запитував його, про що говорити, а про що не говорити. Тобто цей жест Буша — “подивіться на це і скажіть, що ви про це думаєте” — був сигналом того, що існує світ, який влаштований зовсім інакше, ніж відносини між “Центром” і республіками в Радянському Союзі», — так Сергій Плохій згадував останні спроби Буша убезпечитися від будь-яких необережних неоковирностей у тексті.
Іще в президентському літаку з промови прибрали всі артиклі «the» перед «Ukraine»: багато хто цей артикль перед назвою України сприймав як підкреслення залежного статусу республіки. Буш тут нічим не ризикував у своїх особливо теплих стосунках із Горбачовим: у Москві цих граматичних нюансів, напевно, не зрозуміли би, натомість американським виборцям українського походження було приємно, й Білий дім у такий спосіб уникав зливи розгніваних листів від мільйонів українців, які мешкали у США та Канаді.
Кравчук висловив до тексту дрібні зауваження. Деякі важливіші питання викреслювати було запізно: промову вже роздали представникам преси. Але всі ці останні маніпуляції з текстом промови не допомогли уникнути скандалу.
«Це був великий подарунок через його незаплановані наслідки, — згадувала початок скандалу Надія Макконнелл. — Передусім, хто назвав промову “Котлета по-київськи?” Це був Вільям Сафайр».
Справді, відомий публіцист, пулітцерівський лауреат Вільям Сафайр у колонці The New York Times глузливо назвав промову Chicken Kiev Speech. Це гра слів, яка сполучає два значення її назви: «Котлета по-київськи» та «Спіч київського боягуза».
Сафайр затаврував адміністрацію Буша за те, що цією промовою вона безглуздо поставила Вашингтон грати на боці московського централізму проти самовизначення українців, а найголовніше — проти вітру історії.
«Це спричинило настільки негативну реакцію, що вийшло за рамки української спільноти. І раптом те, що мало бути такою собі “не-історією”, перетворилося на величезну важливу історію. Саме тому я назвала її подарунком, — пояснювала Надія Макконнелл. — Це привернуло загальну увагу і змусило всіх вдуматися у те, що відбувалося в Україні».
Буш промовляв до депутатів українського парламенту: «Дехто закликає Сполучені Штати зробити вибір між підтримкою президента Горбачова і підтримкою лідерів республік, які прагнуть незалежності. Я вважаю, що це хибний вибір. Відверто кажучи, президент Горбачов досягнув видатних результатів, і цілі його курсу гласності, перебудови та демократизації — воля, демократія, економічна свобода».
Леонід Кравчук згадував той виступ так: «Буш говорив: “Для вас зараз незалежність — не головне, головне — допомагати Горбачову реформувати Радянський Союз, зробити його демократичним, відкритим”. Що викликало обурення у Верховній Раді під час виступу».
Буш продовжував: «Свобода — це не те ж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити радикальну тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто сприяє суїцидальному націоналізму, побудованому на засадах етнічної ненависті. Ми підтримаємо тих, хто хоче побудувати демократію».
Надія Макконнелл не змогла утриматися від критики: «Якщо просто вслухатися в термін “суїцидальний націоналізм”, стає очевидним, що цей вираз — із Кремля. Вони ж постійно говорили про такі речі, як наближення громадянської війни, про фашизм, антисемітизм, атомний хаос. Вони навіювали страх на ідею незалежності України».
«Він говорив про свободу, про те, що свободу вітають, але незалежність — ні. Безумовно, промова Буша — це промова проти проголошення незалежності», — зазначав професор Плохій.
Катерина Ющенко теж була серед тих заокеанських українців, які пильно стежили за візитом американського президента до Києва, а після його промови почувалися збентеженими: «Були інші, хто писав цю промову, і вони мене переконували, що слів про націоналізм у ній не було. Відбулася зустріч президента Буша з Горбачовим, і він його переконав, що етнічні протистояння в республіках доведуть до великого кровопролиття та, можливо, навіть до ядерної війни. І мені сказав цей хлопець, який працював із президентом Бушем, що він саме в літаку змінив ці слова».
Ім’я «того хлопця» добре знав Роберт Макконнелл. Так, попри розповсюджену в Україні думку, промову «Котлета по-київськи» писала не Кондоліза Райз, яка на той час уже пів року працювала в Університеті Стенфорда. Це була інша людина.
«Тоні Сноу — головний спічрайтер президента. Він писав її у Москві, саме тому це викликало в мене таку сильну реакцію, адже ця інформація доходила до мене через прес-брифінги в Білому домі, — згадував Роберт. — Він запросив нас приблизно через тиждень після повернення і фактично сказав: «Якої ж помилки ми припустилися!»
Те, що ця промова була помилкою, стало очевидним для багатьох уже незабаром.
Сергій Плохій пояснював: «Я брав інтерв’ю в Ніка Бернса, який був тоді працівником Ради національної безпеки. Він, власне, говорив про те, що ця промова була помилкою. Я думаю, так на неї почали дивитися тільки через кілька місяців».
«Буш сказав, що незалежність України — це не головне, що потрібно не поспішати, що треба допомагати Горбачову проводити реорганізацію в Радянському Союзі. От головне завдання України. І це був гул. Він відчув це», — Кравчук спостерігав за реакцією зали з-за спини президента США, з крісла голови парламенту.
Для багатьох присутніх у Верховній Раді слова Буша прозвучали так, ніби він прилетів у Київ агітувати за новий Союзний договір Горбачова.
«Горбачов сподівався, що Буш буде виконувати ту арію, яку Горбачов хотів. І ця арія — збереження Радянського Союзу. Але Буш співав цю арію сам, без партитури Горбачова», — Сергій Плохій дещо метафорично намагався змалювати ситуацію, в якій президент СРСР прагнув уплинути на господаря Білого дому. Але той діяв на власний розсуд, за власним вибором, спираючись на власні уявлення про інтереси Сполучених Штатів. І скидалося на те, що колапс СРСР та виокремлення України в незалежну державу не вкладалися в рамки його уявлень про ці інтереси.
«На другий день виступила діаспора в Сполучених Штатах Америки», — згадував Леонід Кравчук.
«Реакція була надзвичайно негативна. І ми відчували до великої міри, що зраджені цією промовою. Тому що ми вважали, що Америка підтримує українські прагнення свободи. Та промова дуже нас збентежила», — так свої тодішні відчуття запам’ятала Катерина Ющенко.
«Була відразу мобілізація діаспори. Люди з’явилися під Білим домом із плакатами про те, що восени відбудуться вибори в Конгрес, і ми скажемо, що про це думаємо. Ви за це заплатите! Не такими словами, але це був головний меседж», — описував реакцію американських українців професор Плохій.
Промова Буша розчарувала багатьох українців по обидва береги Атлантики. Тим часом американські візитери відчули, якими є насправді настрої в Києві. Вони прочитали плакати на вулицях, почули несхвальний гул у залі Парламенту, поспілкувалися з його депутатами.
Під час обіду на честь високого гостя до президента США підійшов Левко Лук’яненко. Він передав Бушу записку англійською мовою: «Тепер, коли неминучий розпад Російської імперії став доконаним фактом, чи може уряд США, найсильнішої держави світу, допомогти Україні стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин?»
По суті, у тій записці в одному реченні Лук’яненко пророкував розпад СРСР та вимагав від президента США визнання майбутньої державної незалежності України.
Уже дорогою додому Буш надиктував відповідь Лук’яненку: «Зміна структури СРСР може відбутися лише шляхом мирного діалогу між республіками та центральною владою».
«Кожен член делегації чітко розумів, що старого Радянського Союзу більше не існуватиме, — згадував Роман Попадюк завершення того візиту. — Це було абсолютно ясно. Як і те, що Україна вже рухається в напрямку незалежності. Принаймні так я відчував, як і багато хто з нашої делегації: система змінилась».
Під час візиту стався ще один важливий епізод — на тому самому обіді, де Лук’яненко лаконічно поспілкувався з американським президентом. «Ми були на прийомі президента Буша у Кравчука. Це був розкішний обід, дуже традиційний, український. Знаєте, наприклад, вареники з вишнями на десерт та інші страви… І я добре пам’ятаю, що багато хто з нашої делегації казав, що це найкраща їжа з усього, що нам подавали в закордонних поїздках. Я думаю, вони закохалися в Україну в цілому, ентузіазм був просто неймовірним…» — зазначав Роман Попадюк, ностальгійно всміхаючись при згадці про 1 серпня 1991 року.
Але, за словами Сергія Плохія, у Вашингтоні боялися повторення югославського сценарію: «В Югославії вже йшла війна. При тому що Радянський Союз був другою, а за кількістю боєголовок навіть першою ядерною супердержавою. Тобто питання було про повторення сценарію Югославії, але тепер із ядерними боєголовками. І це була найбільша причина, чому Вашингтон був зацікавлений у тому, щоб Радянський Союз продовжував існувати як єдине ціле».
Роман Попадюк загалом поділяв цю думку: «Я думаю, було два головних занепокоєння. Насамперед — до чого це призведе? Коли Союз розпадеться, яким він стане? Я гадаю, одне з питань, яке хвилювало багатьох людей, — проблема атомної зброї».
Сценарій розпаду був очевидним не лише для аналітиків ЦРУ.
Рівно за рік до візиту президента США до Києва — 1 серпня 1990 року — КГБ поклав на стіл Кравчуку доповідну, в якій ішлося: «…Інший керівник “Солідарності”, депутат Сейму Міхнік вважає, що “розпад Радянського Союзу неминучий…”»
На запитання, звідки він це знав, легендарний головний редактор видання Gazeta Wyborcza Адам Міхнік сумно всміхнувся: «Це казали різні люди, не тільки я це казав. Я не хочу здавалися розумнішим за інших, адже не був таким! Багато людей вважало, що в існуючій формі Радянський Союз не можна утримати. Я був переконаний: така динаміка продовжиться, цей Радянський Союз розвалиться, тому що коли комунізм зміниться як ідеологія, як більшовицький проєкт, то перестане існувати сила, яка могла б зв’язати ці речі. Залишиться чистокровний великоросійський колоніалізм. Цього замало. Щось рушило з місця — і Радянська імперія стала цілком анахронічною».
У тому секретному документі КГБ було зафіксовано ще одне спостереження радянської агентури в Польщі: «За заявою міністра праці та соціальної політики Яцека Куроня теперішні процеси в СРСР характеризуються загостренням сепаратистських тенденцій, і Радянський Союз як федерація на сьогодні утримується виключно на членстві в ній Української РСР. Події на Україні, особливо у її західних областях, свідчать про ймовірність виходу республіки зі складу СРСР, що може призвести до ліквідації федерації взагалі».
«Є тексти Яцека з 1988 року, у яких він зазначає, що ми спостерігаємо початок розпаду Радянського Союзу. Яцек писав про те, що, по-перше, Перебудова спричинила конфлікт у середовищі влади, а для тоталітарної влади це завжди погано. По-друге, Радянський Союз програв економічні перегони з Заходом, це вже було добре видно. По-третє, він програв перегони озброєнь через Афганістан, де СРСР зазнав поразки. І по-четверте, найголовніше, за словами Яцека, почалися дуже чіткі сепаратистські рухи радянських республік», — Данута Куронь стисло підсумувала аргументи свого чоловіка, якими він обґрунтовував власні прогнози щодо розпаду СРСР у найближчому майбутньому.
«Це все ми в Польщі бачили, і Яцек вважав, що ці чинники свідчать про початок процесу. Він навіть побився об заклад з американськими політологами, що розпад відбудеться протягом трьох років, і так справді сталося. Він виграв те парі», — розсміялася пані Данута. Яцек Куронь виграв в американських політологів пляшку віскі.
У США не хотіли вірити в розпад СРСР. У Польщі колапс імперії зла не видавався настільки жахливою подією. Поляки бачили, що Радянський Союз розсипається, якщо з нього забрати Україну. І бачили, що процес розпаду наближається.
Народжений у Львові, Яцек Куронь виявився значно кращим аналітиком у цьому питанні, ніж усі співробітники ЦРУ.
Помилявся і Білий дім у своїх намаганнях зупинити незворотне.
Джордж Буш провалив «виховання» Верховної Ради України. Через 19 днів після виступу президента США в українському парламенті депутати почали готуватися до проголошення незалежності".
