Хоча в останні 15 років все більше спостерігається тенденція до втрати лідерства.
Саме тому зараз все частіше можна почути від американських політиків щодо бажання зосередження на внутрішній політиці. Якщо когось це лякає, то нагадаю що історично, офіційно з моменту прийняття Доктрини Монро, вони завжди дотримувались політики ізоляціонізму. В Першу світову вони не хотіли втручатися і лише коли німці почали підбурювати мексиканців, щоб ті напали на США, то тоді вони оголосили війну Німеччині - майже через 3 роки.
Також нагадаю, що США завжди були досить самодостатньою країною, яка могла себе забезпечити всім необхідним. Ця тенденція змінились в останні 30 років з розвитком тренду офшоризаціі, коли американські виробники почали переносити виробництва в інші країни з метою економії на виробничих витратах. Хто ж знав, що така стратегічна недалекоглядність приведе до появи потужних суперників, які кинуть виклик світовому домінуванню США? І поки в США країною керували банкіри, які ж довели ситуацію до кризи 2008, то Китай на західних технологія побудував потужну промислову країну. Зараз в США багато хто зрозумів всі ці стратегічні прорахунки. І тому заговорили про внутрішню політику, яка буде зводитись до розвитку американської промисловості в середині США.
Європа, яка зараз виглядає єдиною, такою стала після Другої світової. Потужні в минулому європейські імперії, були розчавлені та деморалізовані горнилом Двух війн. І вони були змушені обʼєднатись, щоб відновитись під керівництвом більш розсудливих США. І США створили військово-політичний блок НАТО для захисту ослабленої Європи від радянської загрози. Та фінансово-економічну систему в Бреттон-Вудсі, разом з МВФ та Світовим банком, для посилення ролі доллара. А План Маршала закріпив цей союз.
І тут важливо відзначити, що три країни Європи - Велика Британія, Франція та Німеччина - були в минулому головними дерижерами європейської та світової політики. І вони досі володіють економічними та індустріальними можливостями для повернення на цю роль. Можна також згадати Іспанію, Португалію, Нідерланди чи Італію, але всі ці країни зараз втратили свою економічну та індустріальну могутність, щоб боротись за місце в списку найсильніших країн. Для прикладу, на початку 20 ст США були світовим економічним лідером, але мали дуже слабкий флот. І лише Перша світова війна стала тим імпульсом, який дозволив перетворити їх індустріальну могутність у військову.
Можна сказати, що декілька десятиріч після 2 Світової та відносно спокійне життя трохи ослабили їх політичну хватку на міжнародній арені, але події останніх років змушують лідерів цих країн переглядати свої переконання і повертатись на світову арену. І кожна країна матиме свій підхід до цього процесу та свої власні інтереси.
Вже мовчу про те, що в кожній з вище зазначених країн є купа різних внутрішніх сил впливу, зі своїми переконаннями та інтересами, які можуть співпадати чи розходитись з позиціями лідерів країни. І яких теж не варто ігнорувати.
Тому коли я кажу Захід, то я маю на увазі саме той військово-політичний союз, сформований після Другої світової. Однак, в будь-яких союзах кожна сторона переслідує свої інтереси. І це теж важливо розуміти.
