Несподіваний вир емоцій, які викликав перший концерт 18-річної співачки з Дрогобича, знову засвідчив, як змінюється український культурний простір – і не в бік парадоксальності, а у бік нормальності, схожої з культурним простором будь-якої самодостатньої країни чи навіть будь-якого самодостатнього цивілізаційного світу. Звісно, багато хто може сказати, що мова йде про намагання якось врятуватися від емоційного шоку воєнних років і знайти такий порятунок у казці. Я й сам обмірковував тези цього тексту вранці після великого обстрілу Львова, коли залишив перелякане помешкання, щоб пройтися ще прохолодними сусідніми вулицями від однієї пожежі до іншої. Думки про концерт та утаємничену співачку і дійсно допомагали дистанціюватися від власних спогадів про чергові вибухи й нові трагедії. Але річ, як на мене, все ж таки не в тому. А в тому, що остаточний розрив із чужим культурним світом створює логічний попит на свій. У тому числі і на світ образів.
Я завжди переконую, що у мистецтві (будь-якому – від філософських промов Цицерона до скетчів містера Біна) є тільки два шляхи – шлях твору і шлях образу. Переконливим прикладом є заочна конкуренція двох великих акторок ХХ сторіччя, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Втім, це навіть важко назвати конкуренцією. Грета Гарбо – дійсно велика актриса, у цьому переконається кожний, хто подивиться хоча б одну стрічку з її участю. А от Марлен, цей «блакитний янгол» німецьких 20-х, явно поступається їй рівнем гри. Але хто у нас дивиться старі стрічки, окрім істориків кіномистецтва?
Гарбо була зосередженою на своїй грі – і пішла з мистецтва непереможною, але й призабутою. Дітріх наполегливо працювала не тільки над грою, але й над образом. Насамперед над образом. Екстравагантні для її часу витівки (жінці одягти брюки сто років тому – більше, ніж роздягтися на сцені сьогодні); естрадні виступи із культовими піснями; гучні романи, від «класичних» із знаменитостями минулого – Ремарком чи Жаном Габеном – до лесбійських немовби навіть із самою Едіт Піаф; політична активність впевненої антифашистки; поїздки на фронт і не просто заради виступів перед бійцями, але й для поцілунку із коханим просто на танку; незламність у старості… Про Дітріх можна розповідати й розповідати – і зауважте, ми поки що не згадали про кіно!
Переважна більшість людей не читає великих романів, не слухає старих пісень і тим більше не дивиться старих фільмів. Тому те, що залишається у памʼяті – це люди, їхні ідеї й образи, тінь їхніх успіхів і трагедій. І, звісно, для того, щоб образ приваблював й залишався у памʼяті, він має бути незвичним й неканонічним. Тому мене дивує дискусія навколо вокальних даних Клавдії Петрівни або ж Соломії Опришко. У тої ж Анни Нетребко, скажімо, неймовірний голос – але коли ти створила собі всесвітню репутацію путінської хвойди, не кожна сцена бажатиме запрошувати власницю цього неперевершеного сопрано. Чудовий голос – прекрасне і важливе доповнення до образу. Він нічим особливо не допоможе, якщо образу немає.
Тому ті, хто створив образ Клавдії Петрівни, саме ім’я якої викликає асоціації з Винниченком у «занадто» освіченої людини або ж асоціації з молодою, але впевненою у собі жінкою у того, хто далекий від класики, дійсно пішли правильним шляхом – шляхом таємниці, маскараду, чекання зустрічі із незнайомкою. І тепер питання навіть не у тому, як надалі складатиметься естрадна карʼєра юної співачки, а в тому, що такий образ у нас вже був. І ми можемо тепер розповідати, як нікому донедавна не відома таємнича співачка збирала величезні зали прихильників під час війни, як медіа і соціальні мережі кілька місяців поспіль намагалися розгадати її інкогніто, як студенти і викладачі Дрогобицького музичного коледжу зберігали таємницю своєї подруги – дивовижна, як на наші часи, солідарність і усвідомлення важливості міфу. Ми можемо тепер навіть уявити, як тендітна романтична дівчина у елегантному капелюсі зі світлин минулого заходить до цинамонових крамниць Дрогобича часів Бруно Шульца (до речі, чи багато людей читали Шульца? А образ є, фестиваль є, ми підсвідомо шукаємо аромат кориці на вулицях Дрогобича та її смак у тістечках і тортах його кавʼярень. І це ще раз нагадує, як нам важливо «демонументизувати» таких привабливих і незвичайних людей, як Франко). Отже, у нас є образи і асоціації цих непростих часів – у нас створені, наші. А це означає – будуть ще. І наші образні асоціації, а особливо образи і асоціації тих, хто буде тут жити після нас, – вони будуть українськими.
