Я часто пишу дописи в той час, коли здригається земля. Від КАБів вона здригається на кілометри. Як зараз, в ці хвилини.
Іноді під звук пролітаючої ракети. На початку літа це була, здається, Х-59, що впала за пару кварталів від мого будинку.
Час від часу підіймаю голову вгору - а там слід від ракети, білий, довгий, закручений змійкою.
Абсолютно постійно під звуки повітряних тривог, бо вони тут майже цілодобово.
Зараз вибігла з машини, бо десь гучно вибухнуло. Йду, щоби сховатися у великій будівлі, і помічаю, що йду по розбитому склу. Тут вже були вибиті вікна вибуховою хвилею. Десь вставили нові, десь фанера. Частина осколків залишилась на землі.
У що це виливається?
Ти наче вважаєш себе сильною людиною, що здатна тримати себе в руках, але все частіше лізуть думки, що тебе розриває на частини ворожа ракета. Ти уявляєш, як це - як тече твоя кров. Як виглядають порізи на твоїй шкірі. Як ти втрачаєш життя. Як ти залишаєшся на все життя або потворною, або калікою, або вмираєш.
Адреналін, плюс ПТСР, плюс ще якась фігня, яка вривається в твоє щоденне життя непомітно, попри те, що підживлюєш себе пігулками та кричиш у простір, що фіг вам, тварі, а не Харків.
Це вже роки такого життя. Це вже не безслідно. Це вже якийсь осад, з яким жити далі. А сивина - ще з березня 2022-го, коли тут літали російські літаки.
І ні, я за таке не голосувала в 2019-му, якщо хтось не знає. Я обирала силу, а не дилетантів.
Що далі? Тільки ще кращі результати. Тільки ще більше досягнень. Тільки ще більше впевненості. Може вони хотіли якийсь інший відбій, але нехай подавляться.
Землю шкода. Родючу. Як живу людину, шкода.