Виявляється, що зараз в нас є виробники, які на свій страх і ризик зробили десь 50 тис корпусів мінометних мін, але вони нікому не потрібні.
На перший погляд тут може здатись, що ці корпуси не відповідають певним характеристикам. Насправді ні - ніхто з Міноборони на них навіть не дивився.
І ось ця ситуація це яскравий показник трешу, що відбувається в нашій оборонці. Коротко весь цей треш можна продемонструвати просто порівнявши підходи у нас і у ворога.
Як це працює у ворога? Коли їм треба певну кількість снарядів чи мін, то вони збирають за столом всіх ключових промислових виробників, в тому числі і цивільних. На цій зустрічі всім озвучують потребу і запитують в кожного виробника хто, скільки може зробити та що їм для цього необхідно. Якщо підприємству необхідна технологія виробництва - йому дають технологію, якщо треба обладнання - йому допомагають його купити або ж забезпечують з власних запасів. Аналогічно вирішується питання з сировиною. Можливо сам підхід не відрізняється від традиційних радянських методів, але він працює.
Як це працює в нас? В нас є декілька ключових виробників боєприпасів, які давно працюють з МО. А всі інші мусять, різними правдами та неправдами, спочатку бігати та шукати саму технологію виробництва. Далі виробити партію дослідних зразків і просити їх випробувати. А потім просити підписати контракт. Треш тут полягає в тому, що кожен виробник має бігати, принижуватися і просити, щоб хтось його взяв у сам процес. Бо не державі це потрібно, а виробнику.
Зрозуміло, що тут можуть бути свої ризики, але ж саме для цього і існує держава для того щоб координувати процес. В чому проблема зібрати виробників? В чому проблема визначити чи достатній рівень компетенції має виробництво, щоб виробляти снаряд чи міну? Якщо відповідає, то в чому проблема допомогти їм освоїти технологію, щоб зменшити ризики? Всі ж технології є в наявності!!! В чому проблема організувати процес незалежного контролю за якістю виробництва? В чому проблема створити механізм закупівлі та подальшої передачі в оренду обладнання для виробництва?
В країні нема пороху? В чому проблема зібрати всі хімічні підприємства і озвучити їм завдання? В чому проблема передати зацікавленим сторонам технологію виробництва? Технологія пороху є, але вона ж засекречена!!?
Десь заважає законодавство? В чому проблема внести пропозиції щодо законодавчих змін?
Насправді, будь-яка проблема має певне організаційне рішення, яке мало б виконуватись людьми, що займають ключові державні посади. І саме до них тут виникає найбільше питань, бо ніякої з вище вказаних проблем вони навіть не намагаються вирішити.