Кара – жертвопринесення. Бо зло не можна знищити без жертви. Та кров офіри не конче має проливатись. Ще еллін знав, що зло так просто не зникає нікуди. Воно гине, але разом зі своїм антиподом – добром. Тож еллін вивів прекрасну формулу офіри – сцену. Театр.
Жертовність, яка перемагає зло ціною власного життя на сцені, у грі, нейтралізує зло в житті. У соціумі. І феномен оцей стає складовою духовного наповнення членів суспільства, запобіжником поширенню зла, фундаментом цивілізації. У цьому велика сила мистецтва. І його обов’язок.
Тож завдання суспільства – культивувати та берегти мистецтво. І влада мусить сприяти цьому.
Сила сценічного (театр, кіно, телебачення) мистецтва велика настільки, що воно здатне підпорядкувати собі волю навіть найпримітивнішого політика.
Треба пам’ятати: чим менший інтелект політика, тим він упертіший, сам же він думає, що має сильну волю.
Нормальний політик діє раціонально, тому мистецтво здатне облагородити його.
Примітив – ірраціонально. Справжня художня цінність його дратує. Як щось незрозуміле…
Лиш тільки починає вимальовуватись його політичне становлення, з його чуттєвим досвідом і з розумом відбувається радикальна метаморфоза – він стає лицедієм і визнає лише єдине – сцену. Ні, ні. Не театральну. Він прагне перетворити на сцену все, на чому зупинить погляд. І постійно грає. Скрізь і завжди. Йому вже театр не потрібен – він використовує найновіші технології. Телебачення, інтернет та навіть пресу.
Через них він прагне підпорядкувати собі всю політику.
Зараз подібне відбувається в Україні.
Це не помилка.
Саме сценічне мистецтво підпорядкувало собі політику, а не навпаки, як то може виглядати збоку.
У нашій державі все здійснюється винятково за законами лицедійства.
Тут, як у кожному поважному театрі, теж є власні пріоритети – українські політики полюбляють комедію і фарс, але внаслідок низької професіональності часто плутають жанри. Тоді у них виходить трафаркомедія. Діяльність їхня вже поставлена на конвеєр – пересічний глядач (слухач, читач) забезпечений безкоштовно найширшим вибором їхньої продукції.
Зрозуміло, блазенської.
Блазенство в нашого політикума уже не хобі – а світогляд.
Основна ідея всього мистецтва – гуманізм. Саме через мистецтво людина пізнає своє Я. Коли ми бачимо себе (скажімо, в іконі, Мадонні Рафаеля, квартеті Гайдна, в пісні «Пливе кача»), то наше розуміння матеріалізується у нашому внутрішньому світі й робить нас причетним до ідеї. Тоді вона через усвідомлення значення стає спочатку агентом нашої свідомости, потім – активним складовим ноосфери (частини Землі й навколопланетного простору, в якому виявляється вплив людини. Сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства і його діяльності. Сфера, де найважливішу роль в розвитку природи відіграє розум людини).
Антигуманне наповнення мистецтва (перекручена пісня «Горіла сосна», інший продукт 95 кварталу) забруднює ноосферу. А значить, забруднює культурне поле, на якому формується особистість. Найгірше, коли псевдо мистецтво підпирається новоствореним міфом.
Перше призначення міфу – спроба пояснити світ. Наступне – пояснити виникнення порядку з хаосу.
Міф перешкоджає запаскуджувати ноосферу.
Суспільний порядок і міфотворення – компоненти, що успішно взаємодіють. Доти, поки процес міфотворення не перебирають на себе блазні – що сталося з нами сьогодні.
Блазенство – унікальний спосіб законсервувати розвиток.
У 2019 році український натовп, який не перебував у силовому полі культури (штучно створений вакуум), вирішив у жертву принести себе…
