Дуже тішить, коли мої дописи, роздуми, привертають увагу та чіпляють читачів й розмова продовжується у коментарях чи особистих повідомленнях.
Зараз дуже важливо виплакатися та виговоритися тим, кого зневажливо називають «ВПО» – внутрішньо переміщені особи. Така собі пустота по відношенню до тих, хто втратив дім, родинні зв’язки, роботу, улюблені речи, міста відпочинку, частину свого життя. Можна знайти у цьому й позитив, як часто це роблять – за те ви живі. Живі. Але, якось наполовину. Немов частина тебе все ж таки залишилася там у місті, де ти знаєш кожну стежку, де серед тисячі вікон завжди знаходив своє, рідне.
Хто нас перемістив, навіщо, яким чином? Як-то кажуть, історія про це мовчить. Бо, насправді, ми біженці. Не переміщені, а біженці. Не особи, а люди. Й «переміщувалися» ми самі, й рішення про «переміщення» приймали самі. Й платили за це «переміщення» самі.
Й часто ця плата була не тільки в грошах за транспорт, щоб вивезли чи виїхати самим, за новий будинок, за нове життя. Здебільшого, якось залишаючи усе там й роблячи шаг в бік України, ми платили кожен своїм втраченим, за те, щоб залишитися українцем.
Напевно, ми вивезли не тільки себе з окупації, а щось набагато більше. Бо відтоді, як з ОРДЛО (тимчасово окуповані частини Луганщини та Донеччини) виїхали усі, хто відчував чи відчув себе українцем, не захотів приймати російський мир, не захотів бути заручником критичної більшості колаборантів, там зникло щось таке, що робило той край живим.
Саме про це я написала у дописі про спогади святкування Різдва на Луганщині до війни, аналізуючи сьогодення російського гетто.
Тому сьогодні я хочу продовжити цю наболілу тему. Бо, напевне, прийшов час, виплакати нам своє, виплескати цей біль з себе.
Спустошення! Ось що відбулося з окупованими територіями та людьми там.
Спустошення! Це страшне слово та страшне дійство. Бо після русифікації залишаються ті, хто примірявши вишиванку, приміряє косоворотку, а, як прийде час, то поверне вишиванку на місце. Люди часто приймають правила гри більшості. Інколи, навіть для того, щоб вижити.
А ще люди люблять грати ролі, люблять вдягати маски. Люди звично зраджують та звично забувають про зради. Тому русифікація, це страшно, але це примусово, фальшиво, це маски, які під дулом автоматів надягають на людей.
Приклад? Уся наша історія, це приклад примусової русифікації. Ми були «жовтенятами», «піонерами», «комсомольцями», та що брати з загалу, он, навіть багато знаменитих, публічних, патріотичних людей України були членами комуністичної партії. Ми ходили на паради, виконували накази партії, вірили у світле майбутнє соціалістичного раю. Однак, як тільки клітка відкрилася, ми вилетіли й полетіли, позбавляючись отих нав’язаних нам ідей, кумирів, мавзолеїв, кокошників та лаптів.
Нас русифікували, знищували нашу пам’ять, історію, культуру, мову, заставляли вчити не своїх поетів, читати не своїх письменників, а ми все одно поверталися до свого коріння, бо ми – нація. Й поки на території України живуть ті, кому не байдуже на мову, історію, пам’ять, автентику, коріння, знання пращурів, хто завжди зробить вибір між матеріальним та бути українцем, ця країна житиме.
А ось спустошення, це набагато страшніше. Це коли знищується у людині абсолютно усе, залишається лише фізіологічна оболонка. Такій людині не важливо ні мова, ні де жити, для неї абсолютна будь яка територія, це її. Вона її не відчуває. Така людина готова жити у смітті, бути розтоптаною, приниженою, жити у бідності й не чекати нічого, вважаючи це нормальним життям. Напевно, я ще не зможу описати це словами. Або вийде багато тексту. Можливо, колись цим займуться філософи чи психологи.
Спустошення, коли в людях вбивають усе, що робить їх людьми. Люди стають пустотами, без емоцій, без емпатій, без почуттів. Лише первинні емоції. Цим людям, які ще вчора кричали «мы русские», «хотим жить в россии», сьогодні байдуже під ким та з ким жити.
Вони вчора кричали, що вони православні, а сьогодні вже танцюють під шаманські бубни. Вони прямо про це кажуть: нам байдуже, хто нас буде утримувати – Китай чи росія. От зараз ще лунає «аби не США», але кинь завтра цим людям їжу в американській упаковці, вони будуть вбивати за право, взяти її.
Ні, не усі. Я підкреслюю це, але, от що страшно, це та сама критична більшість, та ж сама, хоча за 10 років люди, які відкрили війни двері померли чи виїхали з ОРДЛО на росію.
Але в ОРДЛО все більше тих, хто не пам’ятає Україну. Не пам’ятає мову, історію, щедрівки, колядки, взагалі не пам’ятає нічого, що було до війни, бо в їх житті весь час йде війна. Й цих людей все більше. Більш того, навіть ті, хто мав би пам’ятати, зараз стверджує, що «при Украине мы жили еще хуже».
В ОРДЛО знищено не тільки підприємства, землю, людей, там знищено набагато більше.
Бібліотеки, музеї, творчість. Як при фашистах часів гітлеризму, окупанти палять українські книжки, знищують музеї, знищують будь які нагадування про культуру, Україну, світ. Про це треба розповідати, але чи почують це люди. Бо, ми, ВПО, намагалися про це казати, але нас не дуже хотіли чути, бо ми несли травмуючи для суспільства знання та новини. Люди, які ніколи не читали ані російських, ані українських класиків, знищують книги.
Знаєте, як смішно читати від тих, хто виступав захисником російського язика, «ежу», «радить», «сома», «вапщето», «четать». А ще страшніше читати, «я не учила украинский, мне было тяжело, мы приехали на Донбасс из Астрахани и меня освободили от изучения телячей мовы».
Зараз от у соцмережах ОРДЛО йде цікава дискусія щодо книг Булгакова «не читал, но осуждаю», «наркоман, писал свою ересь под наркотой, сидя в Кыйове», «вообще не читаю подобное, еще про любовь могу, а єто все бдер, зачем изучать такое в школах». Думаю, що Булгакова скоріш за все заборонять на росії, бо «великий русский писатель» писал про Сатану.
Найбільше окупанти та колаборанти бояться історичних українських книжок та експонатів музеїв, які нагадують про Україну. Але при цьому взагалі не знають нічого з історії росії, окрім телевізійних наративів.
Абсолютно нице населення, безграмотне, хабальне, зле, заздрісне. Вони вже втомилися самі від себе. Бо кількість питань «почему у нас такие хамские люди, везде одно хамло» є більшість по соцмережах ОРДЛО.
Усе пограбовано. Усі оригінали картин вивезені до москви, а їх замінено на копії. Зараз знищують кургани, так звані «археологічні розкопки» ведуться варварськими засобами, а знайдені артефакти вивозять до росії, й там переписують їх історичну цінність, відаючи їх за «русские корни славян-скифов».
На окуповані території завозять російську літературу, підручники, традиції, кокошники та сарафани. Усе названо російським. Навіть «писанки», боже, як це оскотинено звучить, бо ж через російську «и». Усе знищено, мораль, цінності. Не вбий, не вкради, не побажай чоловіка чи жінку іншого… це просто сторінки книги, яку там ніхто не читав, але усі називають себе «православними».
Майже не має родини, де б не виховувалися діти різних хвиль окупації – буряти, чеченці, дагестанці, китайці, корейці… Жінки в ОРДЛО народжують, немов ксерокс, бо ж на дитину платять, бо ж один «батько» загине, може інший забере в «країну мрій».
Спустошення. Випалений край. Випалені душі. Землю ми ще повернемо. Колись, але повернемо, а ось чи буде кого повертати з людей, це інше питання. Спустошення, це ще один злочин окупантів. Ми ще не розуміємо наскільки він страшний. Але наслідки спустошення, яке проводили в Україні у часи срср, ми відчуваємо досі.
