Обрання й інавгурація нового президента США знову винесли до порядку денного питання міжнародних інституцій. Очевидно, вся ця система давно не працює, але що буде далі?
Міжнародні інституції зазвичай створювалися після великої війни, щоб закріпити світовий порядок, якого прагнули переможці, -- й під гаслом "Ніколи знову" унеможливити те, що коїли переможені. Переможці встановлювали цінності й правила післявоєнного життя: так було і з Лігою Націй, і з ООН, яка породила Загальну декларацію прав людини та інші документи, що визначають правила нашого світу. Можна згадати й давніші приклади, на кшталт Вестфальського миру.
Однак після Холодної війни поразка комунізму не була зафіксована: не виникло ні нових інституцій, ні нових документів, не сталося й аналогу Нюрнберзького трибуналу. Натомість переможці занурилися у святкування "кінця історії". А непокаране зло завжди повертається, що ми й маємо нині. Замість "Ніколи знову" світ отримав "Можемо повторити".
Між іншим, це означає, що без фіксації поразки росії у нинішній війні світ отримає порожнечу замість безпекового порядку.
Може, так і краще, принаймні для США? Сумніваюся. Є дві альтернативи: світ, базований на правилах і домовленостях, і світ права сильного. В такому світі сильному потрібно час від часу доводити, що він сильніший, -- отже, проливатиметься кров американців, чого вони якраз хочуть уникнути. Аналіз вигід і втрат показує користь світу правил навіть для тих, хто хотів би іншого. Як каже китайське прислів'я, мешканцю скляного будиночка не варто кидатися каменями.
Україна має моральне право говорити про перезапуск міжнародних інституцій, бо ми на власній шкірі відчули їхній провал.
Очевидно, новий світовий порядок має ґрунтуватися передусім на визнанні зміни світового балансу. Нинішня Рада безпеки ООН не включає в якості постійних членів кілька найпотужніших світових держав.
По-друге, новий світовий порядок має ґрунтуватися на скасуванні подвійних стандартів, інакше він не встоїть. Передусім це стосується деколонізації: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 року стала базовим документом для деімперіалізації більшої частини світу, що запобігло подальшим імперським війнам. Народи Африки, Південної та Центральної Азії, Близького Сходу, Океанії й Латинської Америки отримали свободу -- але не народи Північної Азії, колонізовані Москвою. Російська імперія збереглася, наслідком чого стала нинішня війна. Ось чому минулого року Європарламент, ПАРЄ, Парламентська асамблея ОБСЄ ухвалили резолюції, в яких деколонізація, деімперіалізація росії визначена єдиним шляхом до сталого миру й демократичного розвитку. В протилежному варіанті матимемо "кінець історії навпаки".
По-третє, потребує перегляду система реалізації проєктів міжнародних інституцій. Нинішня система значною мірою працює сама на себе й не виконує поставлених завдань, має власні внутрішні KPIs, слабко пов'язані з основними цілями, часто бракує комплексного підходу, основним мірилом якості є комфорт всередині бульбашки, а не ефективність. Важливою зміною міг би стати перехід до імплементації проєктів локальними організаціями: це потребуватиме більше роботи в центральних і регіональних офісах, але розвиватиме локальну спроможність, що безпосередньо впливатиме на розвиток інституцій.
Нерішучість у реалізації плану перезапуску міжнародних інституцій пояснюється як страхом і російськими грошима, так і хибною традицією "російських студій", які в радянські часи не розрізняли росіян, українців, грузинів, естонців та узбеків, а нині не бачать татар, чеченців, бурятів та саха-якутів. А ще додає туману неусвідомлене, але загальноприйняте класичне уявлення про "історичні" та "неісторичні" нації, запроваджене Ґ.В.Ф. Геґелем. "Історичні" нації мають більше прав, у тому числі право на "зони впливу", вони не можуть зазнавати поразки, ембарго, конфіскації активів, обмеження членства в міжнародних організаціях тощо.
Росія почала активно ламати світовий порядок у 2008, і світ заплющив на це очі. Але, як показує Герман Пірчнер, задовго до того росія порушувала більшість підписаних нею договорів.
Перші практичні кроки описані у Маніфесті сталого миру, фрагмент з якого я зацитую в наступному параграфі.
Згідно з офіційною позицією України, слід виправити грубе і безпрецедентне порушення Статуту ООН, що триває з 1991 року, коли РФ успадкувала місце СРСР в ООН в обхід передбаченої Статутом ООН процедури. У грудні 1991 року це відбулося з мовчазної згоди держав-членів Ради Безпеки й Секретаріату ООН, які таким чином обмежили права всіх інших держав-членів ООН висловитися щодо цього питання у рамках голосування у Генеральній Асамблеї, як це передбачено ст.4 Статуту ООН. Більше того, явно всупереч Статуту ООН, РФ узурпувала місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Адже чинна ст. 23 Статуту, що містить перелік постійних членів Ради Безпеки ООН, – не містить слів «Російська Федерація», натомість «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Дотепер не відбулось ані змін Статуту, ані жодного голосування Генеральної Асамблеї на підтримку передання Російській Федерації місця СРСР у Раді Безпеки.
Розділ 1.3 Маніфесту сталого миру містить чимало інших аспектів проблеми членства росії в міжнародних організаціях.
Без перезапуску системи міжнародних інституцій замість деімперіалізації ми побачимо реімперіалізацію, описану Volodymyr Yermolenko, тобто "прихід нових імперій на місце старих, а не утвердження республік і демократій на їхніх уламках". Він зазначає, що в цьому разі "...світ ХХІ століття буде світом нових імперій, нічим не кращих за попередні. І тоді «кінець історії» відбудеться з геть протилежним знаком."
