Чи там - "національного порятунку"?
Чи могли би припинити чвари на тлі смертельної більшовицької загрози і потиснути один одному руку?
Історики вважають, що такі спроби були.
Павло Скоропадський у своїх спогадах згадує, як визрівала в нього ідея повалення “соціалістичної Центральної ради” і проголошення Української держави за лекалами монархіста Липинського і як турбувало його питання: хто може очолити таку державу?
Серед інших достойників тримав він у голові й кандидатуру Симона Петлюри.
* * *
...Скоропадський і Петлюра добре знали одне одного з липня 1917 року.
Коли Петлюра обіймав посаду очільника генерального секретаріату з питань оборони в першому уряді УНР, Скоропадський, саме комплектував перший національний український корпус. І, розуміючи небезпеку більшовицької навали, у листопаді 1917 року розгорнув його в бойові порядки на подступах до Києва. Це дало змогу захистити на деякий час місто, роззброїти і відправити назад, в росію невдах-червоногвардійців.
Щоправда згодом доля їх розлучила. Спочатку Петлюра пішов з уряду УНР, потім подав у відставку Скоропадський, не сприйнявши дилетантизм нового очільника оборонного відомства. (Це, можливо, й змусило його шукати шляхи зміни влади в Україні.) Так чи інакше Симон Петлюра перебував на олівці в Скоропадського.
Утім, колишній генерал царської армії все ж засумнівався у здатності Петлюри керувати гетьманською державою: "Він занадто слабкий, щоб вивести Україну із прірви". Перепоною стали й соціалістичні погляди мабутнього головного отамана...
Зрештою генерал вчинив за принципом: "Хочеш, щоб справа була зроблена добре, зроби сам."
Обійнявши пост гетьмана, Скоропадський, утім, продовжував шукати можливості для співробітництва з Петлюрою.
За однією з версій, вперше пропозиця до Петлюри "допомогти в роботі уряду" пролунала від гетьмана під час 3-годинної розмови з Петлюрою, коли той прийшов на прийом як очільник Всеукраїнського земського союзу. Утім у нього було чимало ультимативних вимог, які Скоропадський не сприйняв. Ішлося, зокрема, про розпуск комісії з підготовки законороєкту щодо земських виборів, відставку діючого уряду як "неукраїнського" і формування нового з усіх політичних партій та виплату земському союзу 100 млн карбованців на місцеве самоврядування.
Усе це йшло в розріз з планами гетьмана. ""Розпуски" й відставки тільки додали би хаосу в роботу нещодавно створених і ще слабких державних інституцій.
Спільної мови співбесідники так і не знайшли.
Ображений Петлюра після цього невдалого візиту й перейшов у табір антигетьманської опозиції, а незабаром - включився в підготовку повстання проти влади Скоропадського.
Через певний час за відозву з закликами захоплювати поміщицькі землі, Петлюра потрапив до Лук'янівської в'язниці і зміг вийти тільки після того, як на Скоропадського натиснули з Берліна.
Історик Сергій Литвин, один з дослідників біографії Петлюри, висловлює гіпотезу, що Скоропадський, звільнивши опозиціонера з тюрми під обіцянку не брати участь у заколоті, тоді ж таки " навіть запропонував Петлюрі увійти до його уряду".
Але, знову ж таки, щось не склеїлося. Попри дане гетьману слово честі Петлюра продовжив підготовку до заколоту.
Серед українських політиків і інтелектуалів були люди, яких непокоїло це протистояння.
Серед них - Сергій Шемет і В'ячеслав Липинський, засновники Української демократично- хліборобської партії. Намагався помирити Петлюру із Скоропадським і націоналіст-"самостійник" Микола Міхновський.
Міхновський мав би затаїти образу на гетьмана. Бо той бачив його прем'єр-міністром в своєму уряді ( можливо, навіть, обіцяв цю посаду), але під тиском оточення, яке сприймало Міхновського як прихильника тероризму і "шовініста", змінив свою думку.
Утім Міхновський категорично не сприймав ідею антигетьманського повстання.
Усі троє згаданих політиків намагалися переконати Петлюру й Винниченка, що заради України їм необхідно якимось чином, не скасовуючи формату Української держави, домовитися із гетьманом про коаліційний уряд.
Утім їхні зусилля виявилися марними.
Намагаючись вхопитися хоч за якийсь шанс, Міхновський написав звернення до командувача експедиційних військ Антанти в Одесі з пропозицією виступити посередником у перемовинах між Скоропадським і Петлюрою, а Сергій Шемет узявся особисто повезти це звернення до Одеси.
Тим часом сам Міхновський відправився до Харкова, намагаючись відмовити від участі в заколоті вояків Запорізького корпусу армії УНР - головної опори повстанців. Але і ця місія зазнала фіаско.
Про необхідність досягти політичного компромісу із Скоропадським говорили навіть ті, хто був у курсі планів заколотників.
Професор Костянтин Мацієвич, який представляв Українську партію соціалістів-федералістів, застерігав, що на тлі “розвитку нечуваного большевизму” збройний виступ зруйнує “ще слабкі форми нашої державності”.
Його товариш по партії, гострий критик Скоропадського Сергій Єфремов тим не менш застерігав, що
“повстання не можна піднімати, щоб не руйнувати державного апарату і не викликати большевизму”...
* * *
За день до зречення від влади Скоропадський, посилаючи до Петлюри перемовників, все ще гарячково намагається порозумітися з ним.
Утім союзники-німці вже списали гетьмана з корабля, офіцери, які йому присягали, втекли - хто до Петлюри, хто до Денікіна.
Гетьманській владі настав кінець.
На останньому в історії засіданні уряду Української держави Петлюру було прямо названо "бандитом"
* * *
Чи було повстання проти Скоропадського боротьбою за демократію проти тиранії? Серед українських істориків щодо цього немає одностайності.
Павло Гай-Нижник, наприклад, вважає, що Скоропадський намагався розвивати демократичні інституції, про що свідчить розробка закону про вибори представницьких органів влади.
Водночас Симон Петлюра, очоливши Директорію, призначив себе самого диктатором, і ухвалював рішення одноосібно, жодного разу не спираючись на підтримку Центральної ради, або, хоча би, Малої ради.
"Хочеш, щоб справа була зроблена добре, зроби сам"?
Антигетьманське ж повстання, на думку Гай-Нижника, за всіма ознаками було звичайнісіньким путчем.
* * *
Мабуть, професійним історикам варто проаналізувати, чому не відбувся альянс "Скоропадський-Петлюра". Що стало головним чинником - особисті амбіції чи ідеологічна несумісність?
У обох достойників було те, чим вони могли доповнити одне одного.
Петлюру підтримували широкі народні маси і армія.
На боці Скоропадського була нова буржуазія і заможне селянство. Він мав програму державотворення і вправно використовував досвідчені імперські управлінські кадри і воєнспеців, від чого відмовилися в УНР.
Але чи могли зійтися хоч на чомусь соціаліст, який закликав селян до захоплення поміщицьких земель, і консерватор, для якого приватна власність була священною?
Чи був шанс знайти спільну мову в державника-самостійника і прихильника федерації народів колишньої Російської імперії - українців, донського козацтва, грузинів?..
Скоропадський був за українську державність, але не бачив ворога в Росії.
Натомість Петлюра ненавидів Росію усім єством.
Як охарактеризував це сам Скоропадський, вони були представниками різного українства. Він сам - "російського", Петлюра - «галицького».
Скоропадський називав Петлюру нікудишнім воєначальником, людиною з поверховою культурою, але добрим партійним політиком і щирим українцем.
Що думав Петлюра про Скоропадського відомо менше. Лише у відозвах, текст яких від його імені поширювали, Скоропадського названо зрадником, "бувшим царським наймитом" і "кровопивцем".
* * *
Чому я про все це згадав?
Бо надто багато розмов сьогодні точиться про уряд національного порятунку. Надто багато надій на нього, як на єдине, що може забезпечити перемогу.
Чи можливий такий уряд взагалі?
Історія столітньої давнини породжує сумніви. А наша сучасна історія?
* * *
Спроби утворити уряд національної єдності після 1991 року були.
Вперше - у 1992-му, коли обраний прем'єр-міністром Леонід Кучма зібрав в одному урядовому човні як впливових комуністів на кшталт Юхима Звягільського, Анатолія Голубченка, Юлія Йоффе, так і популярних в народі націонал-демократів - Ігора Юхновського, Миколу Жулинського, Івана Дзюбу, Віктора Пинзеника.
Сьогодні цей політичний гібрид видався би неприйнятним. Адже на засіданнях вищого органу виконавчої влади поряд сиділи борці за українську ідею і ті, чиї батьки й діди з цією ідеєю боролися.
Однак у ті, пам'ятні роки в українському політикумі, як і в суспільстві, не було такої, як нині взаємної ненависті.
Українців об'єднувала у ті часи ще не загроза з боку росії. Їх консолідувало спільне майбутнє в одній державі, піднесене передчуття виходу тільки-но збудованого корабля у далеке плавання по світовому океану.
Той уряд проіснував менше року. Бо були розбіжності. Але - розбіжності, а не розкол.
Розкол став намічатися в 2004-му.
* * *
...Я досі не можу забути малюнок, зроблений дівчачою рукою, і прикріпений до парапету на Помаранчевому мадані. На ньому зображений кіт з давнього радянського мультика із підписом : “Хлоп'ята, давайте жити дружно!”.
Це була відповідь на випад Януковича, який назвав свого опонента на президентських виборах "шкодливим котом Леопольдом".
В малюнку крилася наївна надія на те, що ми це все ще "ми"", не поділені на "ми" і "вони". Що "донецькі"- це не бандити, а працелюби-шахтарі, ті самі, які на зорі незалежності йшли пішки з Донбасу до Києва “за правдою” і яких кияни щиро вітали як однодумців у боротьбі за справедливість.
У 2005 році “післямайданний” Ющенко намагався повернутися в недалеке минуле, коли консолідація була можливою, підписавши разом з Януковичем
Універсал національної єдності.
В уряд "Антикризової коаліції" 2006 року під орудою Януковича, окрім відомих регіоналів Миколи Азарова, Андрія Клюєва, Дмитра Табачника увійшли не менш відомі "помаранчеві" революціонери Анатолій Гриценко, Борис Тарасюк, Юрій Луценко.
Революціонізована українська спільнота сприйняла це як зраду.
Уже через два місяці в уряді національного порятунку почалося непереборне протистояння, яке завершилося розпадом.
На то час уже переважна більшість політиків, та й суспільства в цілому дійшла висновку: об'єднати Україну можна лише силою.
2014 рік це наочно засвідчив. Силового конфлікту прагнули з обох боків.
За кілька місяців на Майдані один в одного стріляли вороги.
Ні намагання іноземних посередників помирити українців, ні згода Януковича на дострокові президентські вибори вже не змогли зупинити цю війну.
Майдан переміг. Переможені стали під російські знамена.
У 2022 році багато з наших колишніх співвітчизників на окупованих територіях і в росії вітали початок повномасштабного вторгнення.
Національна єдність, з якою Україна увійшла у незалежність, припинила існування.
* * *
Чи можливий в принципі в Україні уряд національної єдності?
Не коаліції переможців, які почергово, здобуваючи владу, люструватимуть переможених. А політики й інтелектуали з протилежних таборів, які здатні потиснути одне одному руки? Які здатні наступити на горло власним принципам, цінностям і ідейним переконанням заради збереження України? Саме так - на горло власним принципам,цінностям і ідейним переконанням.
Чи нас чекає чергове повстання, себто - путч? Я не знаю...
Я не знаю...
