Російськомовні люди на території України в осяжному історичному минулому завжди були привілейованою групою. В якихось регіонах їх могли зневажати, але російськомовність була привілеєм. Давала доступ до різних благ і асоціювалась із вищим соціальним статусом.
Іншомовні люди намагались примкнути до російськомовних, щоб отримати ці привілеї. Часто через травматичне переступання через себе. Часто заради дітей.
Російськомовність давала привілей ще зовсім недавно: наприклад, у ранніх двотисячних почати кар‘єру в бізнес-журналістиці, не володіючи російською мовою, було нереально. А не володіючи українською - запросто.
Тепер цей баланс змінюється. Але від привілеїв відмовлятись важко. Дуже важко! І від тяжко здобутих і від отриманих при народженні.
Хочеться сердитись, шукати причини, чому це все несправедливо, казати, що з привілеєм забирають твоє єство, закликати до розмаїття, при якому україномовним ТЕЖ дозволять бути вищою кастою - ми посунемось, мовляв, ну чого ви.
Це страшно болісний процес.
І ще - часто російськомовні щиро не розуміють, в чому проблема, бо все ж було нормально і так. Українську ж не забороняли.
В СРСР навіть офіційна пропаганда не переймалась мовним питанням. Бо пропаганду на центральному рівні створювали російськомовні, а для них мовної проблеми просто не існувало, як такої.
Питання мови багатьох дуже здивувало після розвалу СРСР. Вот тє раз! Тому, думаю, й не було агресивного протистояння проти єдиної державної, коли це все приймалось, бо рускоязичниє гражданє звикли, що на папері там одне, а в жизні-то куди без російської. Нам пощастило свого часу з цією сліпотою.
А прозріння, коли ти раптом розумієш, що ти на боці поганих чуваків, хоча сам у цьому ніяк не винен, - це боляче. Хочеться це все якось переграти.
Щоб не вийшло переграти треба бути наполегливими. Але й емпатичними.
