Це не просто війна проти держави. Це війна проти сенсу. Москва намагається вирвати саму ідею українського існування з контексту людства. Йдеться не лише про ракети й уламки. Йдеться про знищення голосу, який розповідав про Україну світові — і самим українцям. Цей голос хочуть змусити замовкнути назавжди.
Росія веде війну не тільки проти життя. Вона веде війну проти пам’яті. Проти імен. Проти тіней предків, що вели нас століттями. Проти мови, яка кличе до правди. Проти пісні, що зцілює біль. Їхня мета — не лише захопити землі. Їхня мета — зробити вигляд, що нас ніколи не було. Щоб навіть згадка про Україну викликала сумнів.
Коли в Кремлі вимовляють слово “денацифікація”, насправді вони виносять вирок: “декультуризація”, “денаціоналізація”, “деісторизація”. Москва не бореться з нацизмом — вона бореться з будь-яким вільним наративом, що не вкладається в її імперську міфологію. Ця війна має ім’я: культурний геноцид. Підкріплений зброєю, ідеологією, десятиліттями системного перепрограмування.
Удар по серцю: що насправді руйнують росіяни
Станом на січень 2025 року в Україні задокументовано пошкодження 1333 об’єктів культурної спадщини:
131 — національного значення;
1120 — місцевого;
76 — щойно виявлених.
Ще 2185 об’єктів культурної інфраструктури зазнали ушкоджень, з яких 409 знищені повністю. Мова йде про бібліотеки, музеї, філармонії, клуби, галереї, театри, заповідники — не про “випадкові цілі”, а про серце українського культурного ландшафту.
Ці удари мають імена:
Знищений музей Григорія Сковороди.
Понівечений Спасо-Преображенський собор в Одесі.
Розбита Чернігівська обласна бібліотека.
Зруйновані школи мистецтв у Бахмуті.
Випалені театри Луганщини, Херсонщини, Донеччини.
Зафіксовано руйнування у понад 400 територіальних громадах — більше 20% усієї території держави. Найбільших втрат зазнали регіони, які першими опинилися в зоні вогню: Донеччина, Луганщина, Харківщина, Миколаївщина, Чернігівщина, Сумщина.
Культурний ландшафт як мішень
Москва не просто нищить — вона методично випалює уяву. Ідеологічна суть її дій — не окупація, а порожнеча. Кремль хоче створити сірий вакуум, в якому не залишиться нічого українського: ані голосу, ані тіні, ані спогаду.
Це технологія насильницької амнезії. Знищуються ті місця, де твориться і зберігається зміст — навіть якщо вони не становлять військової загрози. Їхня цінність — символічна. Саме тому вони під ударом.
Коли руйнують школу мистецтв — це не про дитячі заняття. Це про спробу зламати майбутнє, де народжуються композитори, художники, актори. Коли палять бібліотеку — це не просто втрата книжок. Це атака на мову, якою формулюються питання. Це знищення самої здатності питати.
Коли зникають сліди культури — народ залишається один на один із чужим наративом. Від цієї миті починається останній етап війни — війна за людину.
Манкурти як продукт геноциду
Коли зникає пам’ять — з’являється манкурт. Він не просто народжується — його вирощують. Як бур’ян на випаленому полі. Як тиша, що витіснила голос. Як телевізор, що замінив книгу, розмову, сумнів.
Манкурт — це не міфологема. Це соціальний тип. Людина без історії, без сумніву, без болю. Його створюють не тільки в Москві. Він може вирости у Львові чи Миколаєві. Його годують байдужістю. Його навчають слухати, але не чути. Повторювати, але не розуміти.
Манкурт не злочинець. Але він створює умови для злочину. Він не стріляє — але виправдовує постріл. Він не нищить — але вважає руйнування “неминучим”. Він не забуває — бо ніколи не пам’ятав.
Манкурти — це побічний продукт знищення культури. Вони — його мета. Бо якщо українська пісня не співається — її замінить чужа. Якщо історія не розповідається — її перепишуть. Якщо слово “Україна” більше нічого не означає — значить, програна війна за смисл.
Ідентичність як основа держави: уроки від Монсеррат Ґібернау
Філософиня і соціологиня Монсеррат Ґібернау пише: ідентичність не виникає стихійно. Вона не росте сама по собі, як трава. Вона створюється через символи, ритуали, мову, наратив. Через включення кожного у спільну історію, яка має сенс.
Сильні держави — це не лише про інститути. Це — про внутрішнє «ми». Про те, що тримає спільноту в єдиному руслі, навіть під час бурі. Саме тому диктатури нищать культуру першою. Бо знають: поки живий зміст — не зламати тіло.
Світ має назвати речі своїми іменами
Згідно з Конвенцією ООН 1948 року, геноцид — це не тільки вбивство. Це і навмисне знищення мови, традицій, культури, свідомості. Саме це сьогодні робить Росія.
ЮНЕСКО підтверджує руйнування понад 146 обʼєктів спадщини. ПАРЄ визнає культурний геноцид як частину агресивної кампанії. Але цього недостатньо. Бо геноцид — не лише в злочинах. Він — у мовчанні. У звичці. У поступках.
І ми не маємо права мовчати. Бо там, де мовчать — народжуються манкурти. А там, де памʼятають — народжуються нації. Ворог боїться не прапора. Він боїться пам’яті. Бо пам’ять — це наш щит. І наше коріння. І наша перемога.
Слава тим, хто памʼятає. Слава тим, хто не мовчить. Слава Україні.
Владислав Смірнов
