24 лютого та 3 вересня. Україна і Росія.
1. Ми прокинулися в іншій країні. Більшості з нас було дуже страшно, майже всі не могли повірити, що у XXI столітті таке можливо. Кожен намагався зрозуміти, наскільки власні передчуття та передбачення можуть бути реалізовані. Багато хто тягнувся до пульта телевізора та екрану мобільного щохвилини. Зараз ми - досвідчені громадяни великої країни, яка не тільки воює, а й уміє перемагати. Ми чудово розпізнаємо звуки літаків та артилерії; не плутаємо БТР з БМП, знаємо напам’ять назви і номери радянських та російських ракет, можемо назвати дальність звичайних ракет та HIMARS. Ми всі, як один, чекаємо на постачання ATACMS; розуміємо, що таке HARM та яка дальність М777; прокинувшись серед ночі можемо назвати чим польські Краби вигідно відрізняються від радянської Мсту. Громадяни РФ щодня прокидаються у країні, яку ненавидить весь цивілізований світ, а ще в лютому зі своїм «довгим карбованцем та готівковим доларом» вони могли купити будь-кого та були бажаними гостями у паризьких бутиках та швейцарських банках. Росіяни тепер нескінченно прораховують власне майбуття: перші розмірковують про безробіття та бідність, другі - про свої заморожені капітали, треті - вираховують варіанти для еміграції; четверті - змушені тікати з ненависної Європи, з якої «совсем не хочу уезжать».
2. В лютому ми майже нічого не знали про реальну силу нашої армії, зате пам’ятали жахливі новини про Іловайську трагедію та Дебальцевський коридор, коли наші військові мали справу з російськими кадровими військовими. Ми «досхочу» наслухалися російської пропаганди про другу армію світу, з кожної праски лунало про успіхи російської зброї у Сирії, а «Вагнера» - у Лівії та Судані. Ми знали про використання «газової зброї» і безпорадність українських політиків у боротьбі з нею, а також про майже завершений Північний потік-2, який мав знищити наші транзитні можливості, а з ними і часткову захищеність від агресії. У лютому ми вже знали, що наші склади з боєприпасами було знищено, а Захід вважає, що Джавеліни і Стінгери - єдина зброя, якої потребує наша армія, бо іншу ми нібито не зможемо опанувати, і на додачу вкрадемо та «зіллємо» росіянам. Тепер ми знаємо, що наші військові вміють все, що потрібно вміти в умовах сучасного бою, знищують не сотні, а вже тисячі російських танків та бронемашин; сотні, а не одиниці літаків та гелікоптерів, які є досягненням російської військової промисловості. Наші командири - молоді і сучасні, наш головнокомандуючий ЗСУ Залужний - виважений і розумний. Він уміло делегує рішення тим, хто безпосередньо б‘є ворога. Ми знаємо, що наша армія вже має на озброєнні сучасну зброю, яку отримує від партнерів, у великій, хоч і недостатній кількості. Ми знаємо, що «Himars» - це зброя перемоги в тилу ворога, а «бавовна» - це не тканина, а результат дії нашої артилерії по складам ворога на територіях, окупованих ворогом та місцям паління на Білгородщині та Курщині. Росіяни ж дізналися, що російський солдат - це не тільки переможець у «Великій Вітчизняній», а й вантаж 200, який тисячами надходить з України врезультаті ведення «спецоперації з денацифікації та демілітаризації», а не агресивної війни проти мирного населення, як це є насправді. Російські військові - це ще й десятки тисяч калік, які будуть, кинуті всіма, просити милостиню на вулицях російських міст. В очах всього світу російський солдат - це п’яниця, мародер, ґвалтівник, вбивця жінок та дітей. Росіяни вже знають, що їхня армія чомусь не взяла Київ і, під загрозою повного знищення, швиденько прибрала тих, хто йшов на парад, з півночі України. А ми побачили у Києві груду заліза, яке, згідно з планами російського командування, мало йти було йти Хрещатиком на початку березня.
3. У лютому ми знали, що окуповані Крим та Донбас - це надовго та невідомо наскільки. У лютому колони біженців з Києва, Харкова та інших міст Сходу, Півночі та Півдня заблокували всі дороги на Захід. Сьогодні частина біженців повернулася, частина – знайшли прихисток на Заході України та закордоном. Сьогодні ми знаємо, що «нові» окуповані території Харківщини, Донбасу та Півдня нашої країни буде обов‘язково звільнено від ворога, це може бути єдиним результатом бойових дій. Ми поступово пересвідчуємося, що розроблена нашим генштабом операція з звільнення Правого берега Дніпра на Херсонщині - тільки питання часу. Впевнені, що жоден фальшивий референдум не дасть ворогу шансу зачепитися на нашій території. Навпаки, росіяни починають залишати окупований Крим: спочатку – відпочивальники, а невдовзі – й Чорноморський флот разом із «зеленими чоловічками». Далі почнеться найцікавіше. Тисячі колишніх українських військових, які зрадили присязі у 2014; СБУ-шники, які перейшли до ФСБ; прокурори; співробітники міліції; судді то їхні родини суддів, їхні сім’ї вже пакують валізи та шукають собі теплої місцини «на материку». Адже, коли Медведєв казав «денег нет, но вы держитесь», він не пояснив, що триматися залишилося недовго, а питання водопостачання в український Крим автоматично вирішиться з відходом останнього російського військового з Севастополя та Керчі. Колаборантів нового покоління з Херсонщини, Запоріжжя та Маріуполя вже зараз очікує страта партизанами і невідомо, хто з них доживе до кінця війни. А от що робити з численними зрадниками, які зараз отримують російські паспорти; з тими з них, хто не встигне, або не захоче виїжджати до РФ, - вирішить спеціальний закон. Кримський міст ще стане у нагоді - як шлях в один кінець для окупантів з Криму та півдня України. Після взяття Херсона та Бердянська, доцільність його існування опиниться під питанням.
4. Думка колективного Заходу шодо лютневої України була зрозумілою: візьміть трохи грошей щоб не вмерти з голоду, намагайтеся якось тримати Росію на відстані, та, майте совість, хоч трошки знизьте рівень корупції в державі. Сьогодні, незалежно від точки зору всередині країни, Зеленський - один з лідерів демократичного світу, Залужний - переможний генерал номер один, а український народ - фантастичні люди, які зупинили диявола, озброєного до зубів. Україна показала, що має громадянське суспільство, яке може допомогти державі виконувати її функції, фінансова система працює, логістика витримала випробування не тільки евакуацією, а й навантаження паливної кризи, енергетика є прибутковою і здатною генерувати ресурси для себе і підтримувати дефіцитну Європу. Ставлення до Росії логічно пройшло стадії від обурення до відвертої огиди. Не важливо, який розмір збитків у мультинаціональних кампаній, що йдуть зараз з Росії. Важливо, що вони знищують свій російський бізнес не тимчасово, ні, вони рвуть з коренями його залишки, не залишаючи собі шансів на повернення. На жаль, деякі французькі, німецькі, італійські компанії вважають, що можна трохи відсидітися, трохи втратити репутаційно, але це все забудуть, а гроші не пахнуть. Так не буде. Питання вторинних санкцій для таких гравців - питання часу. Росіяни, які вкладали свої накрадені брудні гроші в європейські бізнеси, тепер потерпають від страху опинитися у блокаді і втратити активи. Українському бізнесу, який хоче «пропетляти» в очікуванні перемоги з надією поновити економічні відносини з Росією, хочу сказати: найближче століття не буде економічних відносин європейської України з руїнами Росії.
5. І про культуру. Щоденно українська суспільна думка рухається від екстремуму до екстремуму у питанні ставлення до російської мови та культури. Якщо держава не займе активної позиції, заговорить вулиця.
За кілька років в Україні не залишиться і натяку на використанні російської мови у документообігу або навчанні, книговиданні або кіно. Не буде ані російських гастролерів-естрадників, ані імпорту інформаційного продукту. Нам, безумовно, варто ухвалити жорсткі і часто непопулярні рішення в інформаційній сфері, інакше матимемо ми ще не раз зустрінемо російські танки дорогою до утвердження європейських цінностей. У країні, яка платить за свободу життями своїх найкращих громадян, немає місця навіть найменшим проявам тихої колонізації «русским миром». Станом на сьогодні ворог обрав для себе сценарій окупації територій без населення, без шкіл, лікарень, бібліотек і житлових будинків. Він намагається демонтувати наш культурний код на окупованих територіях. Україна переможе у довгостроковій перспективі тільки тоді, коли на цій території будуть патріотичними освіта, культура та інформаційна політика.
