21 січня 2019 року сталася подія, на перший погляд, рядова – та визначна з точки зору становлення української ідентичності. В центрі Києва відкрили меморіальний барельєф Симону Петлюрі. Звучить буденно, на перший погляд – але це перший пам’ятник лідеру УНР, встановлений в український столиці.
Про особистість та надбання голови Директорії УНР можна й потрібно сперечатись. Але він був лідером незалежної України в найтемніший її час – і зробив все, що міг, аби вона проіснувала якнайдовше. Так, і Перший Зимовий похід – це теж він. Радянські ідеологи лякали громадян саме «петлюрівцями» – а не «грушевцями», чи, скажімо, «скоропадцями». Навіть не «бандерівцями» – цю ідеологему почали забивати в голови людей вже у пізньому СРСР, а найбільше за часів РФ. «Петлюрівець» – це звучить грізно. Тим дивніше, що в Києві у перші два десятиліття незалежності знайшлося місце для пам’ятників різноманітним окупантам й катам – Леніну, Щорсу, та не знайшлося для одного з українських лідерів часів Визвольних Змагань.
І лише після 2014-го ситуація почала виправлятись. По всій Україні зникли статуї найодіозніших радянських злочинців. Київські вулиці, площі й проспекти було остаточно декомунізовано, радянські терористи, військовики та адміністратори поступилися місцем українським просвітникам, митцям та героям війни за незалежність. І барельєф Петлюрі – невелика, проте знакова частина великого процесу на ім’я декомунізація. Лідер повернувся у свою столицю – хай і через неповних сто років.
Взагалі, декомунізація, вшанування українських героїв та діячів – велика й яскрава прикмета часів Петра Порошенка. Якби не політична воля «зверху» – хто зна, скільки б ще років українці ходили вулицями Дзержинського й Котовського? А країна без власного пантеону героїв, яка користує – це не країна, а колонія. Тобто, декомунізацію можна сміливо звати деколонізацією. І в такому контексті п’ятий президент України теж стає борцем за свободу – свободу ментальну, духовну й історичну.