1. Навряд чи у 1940 році у Британії вивчали німецьку класичну філософію та тексти Шиллера. Польща під час російського терору 1863 року з нульовою вірогідністю поступилася б творами Міцкевича на користь текстів Пушкіна. Китай у 1944 не мав Мурасаки Сікібу в своїй шкільній програмі.
2. Культ сокири у Достоєвського (хоч він і українець, який це, мабуть, обережно приховував всю другу половину життя) виховував прощення вбивць та ґвалтівників. Саме по собі вивчення у російській школі роману «Злочин і кара» означає можливість наосліп гнати здичавіле стадо на злочини в Україні.
3. Пушкін був «нормальним» колонізатором, підтримавши захоплення Кавказу, досліджуючи тільки «звільнені» території від Одеси (яка тільки-но перестала бути Хаджибеєм) до Татарбунарів. Як і всі імперії, Російська зробила із його дідуся клоуна, а з нього, напів-афроєвропейця, - справжнього імперського пропагандиста.
4. Змалоросійщення Гоголя відбилося на його творчості - рух від «Вія» до другого тому «Мертвих душ» демонструє поступові зміни світоглядних основ та орієнтирів. Навіть його європейські мандри, профінансовані, наскільки ми зараз розуміємо - російською розвідкою, не були візитом українського провінціала. Це вже були дослідження Європи петербурзьким визнаним авторитетом. Про ксенофобського «Тараса Бульбу» є сенс помовчати.
5. І головне. Російська культура у всі часи - те саме, що зараз - китайська економіка. Все найкраще - лише вдала компіляція з іноземних досягнень, коли чужий успіх тиражується і привласнюється. Найкращі зразки російського балету, літератури, науки, кіно, музики - або напівзаконні переспіви, або відвертий плагіат. Там, де було просто - у радянських фільмах грали вкрадену музику; де було складно - у радянській атомно-космічній галузі використовували здобутки або перебіжчиків (Понтекорво), або шпигунів (Абеля, Розенбергів та ін).
6. Що стосується літератури, то ми десятиліттями жили у безальтернативному світі, де не було місця цілком логічним асоціативним подвоєнням: Байрон-Пушкін, Гюго-Толстой, Жуль Верн-ще один Толстой, Лафонтен-Крилов, та інші. Єдині справжні автори - ті, хто писав про злочини влади: Солженіцин (ще один українець у російській літературі), Шаламов, Разгон; та ті, хто вчасно виїхав - Набоков, Бунін, Довлатов.
7. Проводячи паралелі з класичною українською літературою, бачимо, що там, де у російській літературі в критичні моменти починаються сльози, в українській включається гумор. Відносно велика кількість радянських російських книжок 50-х-80-х в порівнянні з виданнями українською пояснюється легко. Все живе, що не можна було забрати в Москву і змусити працювати на імперію, було знищено в 30-ті роки. Другий вал винищення та переселення почався з культурної експансії після української незалежності і мав продовжитися вбивством всіх паростків української літератури після окупації 2022, як ми бачимо по жахливих наслідках короткого царювання росіян на звільнених вже територіях.
8. Саме тому - тільки повне витіснення залишків російської культури в Україні даст поштовх не тільки розвитку власної культури, а й ,найголовніше, - захистить нас від чергових етапів інформаційно-культурного наступу ворога навіть після нашої перемоги.
Красовицький щоденно
