1. В перші дні війни більшість українців, які мали родичів, друзів, знайомих на території РФ, намагалися переконати їх в тому, що ми не нацисти, що ЗСУ не какую-то маріупольських дітей, що ми не почали раптово скидати бомби на власні домівки, що Путін - хуйло (ну, це тільки в преміальних пакетах звучало).
2. Як виявилося, ці спроби були, якщо не помилковими, то, як мінімум, марними. Останні двадцять років ми поступово припиняли дивитися росТВ, слухати Газманових та Кобзонів, вивчати історію за російськими та радянськими методичками, поступово ставаючи іншими. Ще не до кінця усвідомлений ефект від кристалізації власної ідентичності, яка почалася в 1991 році і продовжився двома Майданами та восьмирічною війною, дав нам, тим не менше, чітке передчуття майбутніх подій 24 лютого. Війна, нова фаза війни, максимально жахлива війна проти українського народу, а не проти купки українських націоналістів, яких очолював етнічний єврей і які дивним чином захопили владу через чесні вибори (мабуть, це так легко вигадалося тому, що чесні вибори на Росії - нонсенс).
3. Коли стало очевидним, що ми - різні, а спілкування - зайве, треба було осмислити, чому ми таким дивним чином наші шляхи розійшлися. Українські основи в сенсі суспільних процесів та самоідентифікації відійшли від «скрепів» на відстань корабельного пострілу. Не лише телевізійна накачка зіграла таку велику роль у зомбуванні росіян. Ми відрізняємося, насамперед тим, що будь-яка влада має легітимність або, якщо хочете, - мандат на ухвалення рішень, тільки тоді, коли її сприймає і підтримує народ. Два майдани повністю десакралізували владу і кожна нова політична еліта це розуміє. Жодна антинародна влада не затримається надовго у своїх кабінетах, навіть, якщо створить інструменти утиску незгодних. У Росії влада - навпаки максимально сакральна. Там стало за правило вважати будь-який позитив подарунком від доброго Чахлика, а все зло і занепад - обов'язковими засобами боротьби із ще більшим злом, від якого він захищає народ у спосіб, відомий виняткоао йому.
4. Врешті стало самоочевидним, що способи, якими населення "національних окраїн" змушували мислити себе тільки поруч з росіянами, ще з часів Петра та Катерини не змінилися. Російська мова, російська культура, російська православна церква, хабарів із рублів та російські багнети разом з російськими вертухаями - такий собі бонус, від якого не дозволяють відмовитися.
5. Наше суспільство неоднорідне. Для когось межа несприйняття всього російського проходить по мові та релігії; хтось перестав сприймати російських діячів масової та псевдоелітарної культури; хтось поставив особисто для себе «чорну мітку» на всьому російському народі. Ця межа щодня рухається всередині нас самих. Маріуполь та Буча пришвидшили цей процес. Кожен знайомий та близький, який загинув, захищаючи нашу незалежність, стукає в серця українців, роблячи існування тут російських нарративів цілковито неможливим. З кожним днем війни ми відходимо від російської культури далі і далі.
6. Почну з того, на чому закінчив попередній текст. У кожного з нас різне сприйняття російської культури. Але її вплив дедалі більше слабне, розуміння нашої ангажованості в "русский мир" критичніше сприймається нашими громадянами, кордони російської культури стають більш віддаленими для більшості українців. Це дає можливість прискіпливіше оцінювати багато речей, які досі були частиною нашого сприйняття світу. І це стосується в тому числі старшого покоління. Мине час, коли хворобливу залежність від радянської і російської пропаганди буде вилікувано у більшості наших співгромадян і сприйняття світу стане абсолютно вільним.
7. Ватутін. Генерал, який командував звільненням Києва від німецьких нацистів, поклавши для звіту Сталіну про звільнення Києва саме до дати святкування річниці Жовтневої Революції не десятки, а сотні тисяч життів радянських громадян при форсуванні Дніпра. Генерал, який розпочав бойові дії радянської армії проти УПА і який загинув після поранення, отриманого від рук «українських націоналістів». Саме йому стоїть пам‘ятник в Маріїнському парку, біля Верховної ради. Пам‘ятник створено скульптором Євгеном Вучетичем, який народився в Катеринославі (Дніпрі). Він щорічно, з 1946 по 1950 отримував Сталінську премію за свої твори, йому належать найбільш відомі монументальні пропагандистські пам’ятники: «Воїн-визволитель» в Трептов-парку, статуя Сталіна в Сталінграді, яку було скинуто у води Волги після ХХ з’їзду КПРС (на якому засудили культ особистості Сталіна). Варто зауважити, що цей пам‘ятник Ватутіну має статус військового поховання. Окрім власне могили Ватутіна, там є братська могила часів Другої світової, а також, вірогідно, поховання часів 1918-20 років, повну інформацію втрачено. Саме цей статус ускладнює дії по перепохованню на військовий цвинтар, згідно закону про декомунізацію, це питання не можна розглядати впряму. Суспільна думка ще рік тому теж не дозволяла звільнити Маріїнський парк від цвинтаря та пам‘ятника генералу-душогубу-визволителю, але сьогодні, впевнений, до цього кроку залишилися лічені тижні. Впевнений, всі військові поховання в інших містах країни після війни будуть перенесені туди, де і мають знаходитись тілам героїв, на кладовища. До речі, проспект Ватутіна в Києві вже носить ім‘я іншого генерала - Романа Шухевича.
8. Пушкін, великий російський письменник та поет. Слово «великий» для когось вже йде в лапках, хтось ще не перейшов з читання «Капітанської доньки» на вивчення «Клеветникам Росії». Це особиста справа кожного - місце Пушкіна на полицях книгарень та бібліотек, українською та російською. Але у жодному рані - не у шкільній програмі. Культ письменника почався через 50 років після його загибелі: саме тоді в 1887 і протягом наступних 10 років встановлюватися пам‘ятники, як в містах Росії так і на приєднаних Російською імперією територіях, в ці роки встановлено пам‘ятники Пушкіну в Одесі, Тбілісі, Києві, Харкові. Саме тоді ж почали його ім‘ям називати вулиці і вивчати в школі. На пізніше приєднаних територіях, пам‘ятники з‘явилися в кінці 50-х- на початку 60-х років, як, наприклад, в Тернополі в 1960 році. Його ще в квітні «дерусіфіковано». Імперський поет використовувався після своєї смерті як для пояснення на його прикладі, чому саме російська література є «великою», на відміну від літератур народів СРСР а також літератур інших країн світу (по замовчуванню). Думаю, хоча питання наявності пам‘ятників та назв вулиць, - це питання місцевої влади, хвиля, яка почалася, змете більшу частину Пушкіних, Толстих, Гагаріних з вулиць міст України ще цієї зими.
9. Викладання літератури у школі - не тільки питання шкільної програми. Література - безмежний океан, де немає кордонів. Щоб викладати такий складний предмет університетські викладачі, шкільні вчителі мають самі весь час удосконалювати власні знання та розширювати книжковий горизонт. Сьогодні ми маємо вільний доступ до всієї світової літературної скарбниці будь-якими мовами світу. Книжковий ринок також поступово насичується перекладами світової класики українською.
10. Історія завжди йде поруч з літературою. Радянські та російські пропагандисти вміло використовували це у своїй боротьбі за наш розум. Святкування Дня Перемоги над німецьким фашизмом у масовому сприйнятті замінили на день слави російської зброї. «Деды воевали» в розумінні російських істориків - це не героїзм радянських солдатів, в тому числі і наших дідів, це не намагання їх вижити в складних умовах боротьби двох людожерів, а підтримка воїнами особисто Сталіна та його маршалів, для яких майже не існувало людини в солдаті, для перемоги не тільки над німецькими солдатами, а і над українцями, литовцями, поляками, які хотіли мати власну вільну від загарбників державу. Саме тому потрібні правдиві книжки про ті часи, які повинні витіснити сталінську та путінську іржу пропаганди на історичних документах часів «громадянської війни» (визвольних змагань), Голодомору, Другої Світової. Місце України на світовій мапі - не частина російсько-радянської 1/6 частини світу, а частина демократичної Європи. І саме за це іде війна - за наш вільний і чесний вибір власного майбутнього.
