Не знаю, скільки разів у своєму житті я проходив повз будівлю московського театру на Бронній – одного з численних театрів у центрі російської столиці, про вистави якого не так вже й часто згадували рецензенти. Але для мене ця будівля мала особливе значення. Я знав, що саме тут до 1949 року знаходився московський державний єврейський театр – ГОСЄТ, найважливіший театральний колектив у історії культури на ідиш, повʼязаний насамперед із імʼям великого актора й режисера Соломона Міхоелса, єврейського короля Ліра.
Міхоелса, звісно, важко назвати не те щоб театральним дисидентом, але й експериментатором, як вбитого Сталіним Всеволода Меєрхольда чи опального Сергія Ейзенштейна. Однак чим точно відрізнявся актор від інших діячів радянської, та ще й московської, культури – так це неприхованою національною й культурною ідентичністю. Міхоелс поважав єврея в собі, поважав ідентичність інших. Саме в його театрі намагався врятуватися від неминучої загибелі Лесь Курбас, саме він поставив для ГОСЄТ «Короля Ліра» із Міхоелсом у головній ролі перед арештом і вбивством… Втім, вже тоді російські шовіністи сталінського виробництва дивилися на чужу ідентичність скоса – і на курбасівську, і на міхоелсівську.
Міхоелс, проте, знадобився Сталіну під час Другої світової – саме як геній єврейської культури. Актору дозволили відвідати США, Канаду, Велику Британію – і всюди він як голова Єврейського антифашистського комітету збирав гроші для Червоної армії й закликав до підтримки СРСР у війні з Рейхом. А от після війни популярність – і ідентичність – Міхоелса стали бісити Сталіна, й він вбив актора в інсценізованій чекістами «автомобільній катастрофі». За два роки після цього вбивства «у звʼязку із відсутністю глядачів» був назавжди закритий ненадовго названий імʼям Соломона Міхоелса ГОСЄТ. У будівлю театру згодом впустили інший – російський – колектив, який, втім, так ніколи не зажив слави попередників.
Для того, щоб якось «оживити» цей театр, вже у наші часи його очільником російська влада зробила популярного режисера Костянтина Богомолова, чоловіка не менш популярної світської діви й похресниці самого Путіна Ксенії Собчак. Особливих досягнень Богомолов у театрі не мав, проте в лютому 2021 року опублікував у медіа «маніфест», у якому назвав Європу «новим етичним Рейхом» й закликав росіян перестати орієнтуватися на європейські – тобто на загальнолюдські – цінності. Влада гідно оцінила це плазування одного з прихильників путінської війни і в нагороду Богомолов отримав… ще один московський театр – театр Романа Віктюка, який залишався без керівника після смерті знаменитого режисера.
Від своїх московських колег Віктюк, як відомо, відрізнявся не тільки своїм знаменитим епатажем й фонтануючим життєлюбством – він відрізнявся ще й українською ідентичністю, якої ніколи не соромився і якої ніколи не приховував, на відміну від багатьох інших вихідців з українських земель, які знайшли своє місце на російській – тоді ще радянській – сцені. Віктюк не тільки намагався бути присутнім в українському культурному житті, а й публічно підтримував незалежність України й висловлювався – вже літній і тяжко хворий – проти анексії Криму і нападу на Донбас. Звісно, забути цього йому не могли навіть мертвому. Так що завданням культурного «оберфюрера» Богомолова (якщо вже дотримуватися його власної метафори про Рейх) було не врятувати, а знищити – знищити памʼять про Романа Віктюка, перейменувати його театр, закрити його знамениті вистави. Що він і зробив. Коло замкнулося.
В одному з театрів, яким керує Богомолов, сорок років поспіль не згадували вбитого Соломона Міхоелса – хіба що у роки перебудови відкрили меморіальну дошку, про яку швидко забули. А в іншому театрі не будуть згадувати Романа Віктюка, зусиллями і талантом якого цей театр взагалі зʼявився на землі. Як на мене, кращої ілюстрації тези про зміст «культурного партнерства» росіян з українцями чи євреями і не знайдеш. Ну і не знайдеш іншого чудового (просто до «маніфесту» Костянтина Богомолова) доказу того, за якою саме географічною адресою у наші часи знаходиться «новий Рейх» – етичний, політичний, який завгодно.
