1. Впевнений, що перед 24 лютого Путін хвилювався. Він мав шанс виконати те, що вважав головним завданням свого правління - відновити імперію. Неважливо, як вона назвивається: СРСР, Митний Союз, Союзна Держава. Важливо, що будь-які команди з Москви є обов‘язковими для чиновника в Києві, Мінську, Єревані, Астані. Мінімальна репетиція пройшла в 2014 році в Криму. Те, що наступні 8 років ми бачили на Донбасі, - був кривавий спектакль для всього світу. Мовляв, от що буває, якщо волі Путіна одразу не підкоритися. Ще однією репетицією була зимова «допомога встановленню законності» в Казахстані. Не знаю, чи втручалися на дипломатичному рівні Туреччина, Китай та Захід, але введення військ в Казахстан мені нагадало тремтіння рук голови «ДКНС» Янаєва в серпні 1991, яке передувало розпаду СРСР.
2. Звісно, вони очікували, що Україна зовсім не готова. Звісно, вони знали, що Чорнобильську зону, Чонгар, Енергодар та Антонівський мост здадуть. Вони були впевнені, що кількості агентів, закинутих у конгломерацію Буча-Ірпінь-Гостомель та в район Василькова, вистачить, щоб прийняти там літаки та гелікоптери майже без спротиву. Вони, мабуть, не тільки від Медведчука з Рабиновичем, а й від інших агентів впливу та шпигунів знали, що п‘ята колона в парламенті зможе дотиснути інших депутатів до рішень щодо обмеження суверенітету України. Вони були впевнені, що Харків - російське місто, що він вибухне радістю при наближенні російської армії до окружної дороги. Він вибухнув. Зустрічним вогнем по окупантах. Так почався ранок 24 лютого.
3. Ракетний обстріл мирних міст, броньовані колони на Півночі і Півдні, Чорноморський флот біля Одеси - все було зроблено абсолютно правильно. Росія звикла після 1945 року, що всі війни, в яких брали участь СРСР та Росія, за виключенням Афганської, - це або «ракети проти автоматів», або «миротворчі місії» у сусідів. Все вирішилося в ці вісім років. Захід імітував санкції, Трамп розхитував систему колективної безпеки НАТО, величезні статки російських олігархів та можновладців дозволяли купити всіх, хто все ще не зрозумів: повернення на рівень навіть не 1997 року, а на рівень 1979, коли Політбюро своїм рішенням вводило миротворчий контингент до Афганістану.
4. Путін хвилювався тільки про те, як він далі буде втілювати свій план; його не цікавило, чи Янукович погодиться все це виконувати, не хвилювався, чи Лукашенко добре зіграє призначену йому роль. Ні, він думав про майбутній кордон з НАТО, чи віддадуть вони три балтійські республіки за черговий папірець «вічної» угоди про роззброєння в Європі та ядерний паритет. Він вже поспішав не тому, що розумів реальний стан справ, а тому, що старіє
5. Як і в будь-якій тоталітарній державі, темп надходження поганої інформації до лідера, набагато нижчий, ніж темп надходження переможних релізів. Таким чином, про розбиті колони на Півночі; неможливість взяти в кільце Київ та Харків; про перемогу українців біля Вознесенська; про Маріуполь, який відтягнув на себе величезні сили, дізнались одразу, але зробили висновки тільки через три тижні. Саме тому й ухвалили швидке рішення про перебазування армії з Півночі на Схід. Саме тому в цей момент завдання змінилося. Тепер все було інакше. Тепер замість «повернути СРСР» у кабінетах російської влади вже ламали голови над тим, як зберегти обличчя та зупинити війну територіальними надбаннями.
