«Добрый вечер, Андрей. Это мой дом после бомбежки». Так написав мені старий друг. Не з української Авдіївки. З іракського Мосула.
Раніше Мосул вважався одним з найбезпечніших місць в Іраку, і мій товариш, - чудовий лінгвіст, досвідчений перекладач та прекрасний знавець російської мови, - відправив туди сина з невісткою та онуками. Ніхто й гадки не мав, що місто стане оплотом «Ісламської Держави».
В кінці січня біля цього будинку зайняли позицію ІДІЛівські снайпери. Їм було абсолютно байдуже, що в оселі є малюки. Навіть навпаки: «мирні» це ж чудове прикриття. Живий щит. І, мабуть, найголовніше, - для цих стрільців всі місцеві мешканці чужаки. Снайпери були з Росії. З Чечні.
Неважко збагнути, що сталося згодом.
«Чеченцы стреляли по нашим войскам, те ответили и уничтожили наш дом», - пише мій друг. Його син і онуки дивом вціліли. Буквально дивом. Вихідців з Росії, а саме з Чечні, в ІДІЛ дуже багато. «Есть и женщины среди них», - читаю в повідомленні. Від тих виразів, які мій іракський друг відпускає на адресу гостей з Росії, вуха загортаються - занадто добре лінгвіст знає «великий и могучий»: «За ... бали они!» Але, втомлено і безсило лаючись, він розуміє, що чеченські снайпери усього лише інструмент в руках набагато могутніших людей.
«Этих чеченцев обманули: они думают, что воюют здесь против неверных. Это сделали Россия и Иран, поверьте мне».
Коли геополітика приходить у ваш будинок, вона не стукає в двері, а вдирається без попередження, не залишаючи каменя на камені. І в Мосулі, і в Авдіївці.
