1. Альтернативи мінським угодам сьогодні немає. Про це вкотре говорять наші західні союзники (в НАТО, в Держдепартаменті США, тощо). Про це говорить і геополітична логіка усього процесу: повернути Україні окуповані території й водночас за допомогою санкцій перемогти агресивно-реваншистське утворення на планеті — Московію.
Ті, хто притягують сюди за вуха Будапештський меморандум 1994 року, свідомо чи несвідомо лукавлять. Уявімо. Нехай США хочуть його виконати. Як вони це мають зробити? Оголосити Московії війну? Озброїти свого союзника, Україну, і влаштувати бійню посеред Европи? Ні. Сенс у тому, аби розіграти вишукану геополітичну партію, як це раніше зробили зі СРСР.
Тим, хто каже про жертви. Так, це війна і без жертв війни не буває. Але, не ми розпочали війну і ми не можемо її завершити, не вигравши війну. Крім того, без мінських угод жертв було б у тисячу разів більше.
2. Стосовно слів спецпредставника Держдепартаменту США, Курта Волкера, що конфлікт може тривати ще й рік. Це те, про що я кажу давно, коли мене питають про миротворців: сподіваюсь (не прогнозую, а власне сподіваюсь), що Резолюцію Ради Безпеки ООН можуть ухвалити до березня 2018 року. А тепер додайте шість-вісім місяців на розгортання самої місії ООН. Що отримаємо? той самий листопад 2018, про який каже Волкер.
3. Особливий статус Донбасу. Московія розпочала війну на Донбасі з двох геополітичних причин (крім інших, локальних): обміняти згодом захоплений Донбас на визнання всім світом і Україною прав Московії на відреферендований Крим; та заблокувати вступ України до НАТО та ЕС через її примусову федералізацію. Жодної з двох цілей Москва не досягла, тому я давно кажу, що Кремль програв. Світ НІКОЛИ не визнає Крим за Московією, і федералізації теж не буде.
Що таке федералізація? Це, наприклад, Канада чи Німеччина. Кожна провінція чи земля має власний парламент, уряд, бюджет, тощо. Цього не буде на Донбасі. Це найголовніше! Донбас не зможе блокувати зовнішньополітичні рішення України. Насамперед про вступ до НАТО чи ЕС. Верховна Рада цього року ухвалила надважливий закон, що вступ до НАТО — головна мета зовнішньої політики України. Крапка.
Тому, якщо зробити Донбасу кілька непринципових поступок (наприклад, дозволити паралельно вести документацію ще й російською мовою, крім державної — української), і назвати це особливим статусом, то я не бачу в цьому проблеми.
4. Стосовно виборів на Донбасі. Всі подібні конфлікти завжди завершуються місцевими виборами. Це аксіома західної демократії і західного способу розв'язання таких конфліктів. Та треба наперед продумати певні правові обмеження (наприклад, на перехідний період) для мешканців Донбасу, наприклад, аби вони не брали участі у парламентських виборах 2019 року. Такий світовий досвід є — Німеччина, країни Балтії, тощо. Аби ми не отримали свою додон-раду.
5. Амністія. Без неї теж не обійтися у таких випадках. Подобається це нам чи ні, та тих, на кому немає крові, буде амністовано. Так було в Хорватії та інших країнах. Однак дехто опиниться в Гаазі. Кожному — своє.
6. Важливо пам'ятати, що і вибори і амністія можуть відбутися лише ПІСЛЯ виведення всіх військ Московії з окупованої території України та передання державного кордону військам місії ООН.
7. Зустріч Волкера зі Сурковим у грудні. Пам'ятаймо, що десять пакетів санкцій тиснуть зашморгом на Московію, а не на США. Тому умови диктує Волкер, а не Сурков.
У посіпаки Путіна є два варіанти — погодитись на умови Волкера і отримати надію на послаблення санкцій; або не погодитись, і отримати наступні пакети санкцій. Плюс США передадуть Україні нову зброю. Тобто, Волкер може навіть скасувати їхню зустріч, якщо побачить, що умови США не виконуються. У Волкера є і план А і план Б — а в Московії планів зась, ще й час підтискає.
Тому, враховуючи наведене вище, я — оптиміст.
Олег Пономар
