У школі ми вчили, що українських емігрантів прийнято ділити на чотири хвилі.
Перша – «трудові емігранти» (середина 19 століття – початок Першої світової), переважно молоді, самотні чоловіки, бідні й неписьменні та молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях.
Другу хвилю еміграції (між Першою та Другою світовими війнами) спричинили економічні та політичні чинники: радянську Україну залишали незгодні з повоєнними режимами, ті, хто боровся проти радянської влади.
Третя хвиля (з кінця Другої світової війни до 80-х років) – «політична», прихистку шукали «антирадянські елементи», військовополонені, люди, які не змогли повернутися на Батьківщину, а також дисиденти.
Четверта хвиля так звана «заробітчанська» - розпочалася у «голодних» 1990-х роках. Тоді найбільше їхали до Росії, США, Канади, Казахстану, Молдови, Польщі, Бразилії.
Звісно, поділ достатньо умовний, але відображає загальну тенденцію.
На мою думку, давно час виокремити нову, п’яту хвилю української еміграції. У США я постійно зустрічаю багато молодих українців, своїх однолітків, ровесників незалежності, які їхали сюди останні роки, коли їм було по 20-30. Цих емігрантів не можна порівняти із попередніми поколіннями.
По-перше, такі молоді українські емігранти – не заробітчани. Вони не тікають від злиднів на Батьківщині, не «шукають кращої долі» за океаном. Вони освічені, вільно говорять англійською й іншими іноземними мовами, це молоді професіонали.
Таким людям непогано й в Україні, вони працюють на великі FMCG-корпорації, в IT-галузі, в неурядових організаціях. Але за кордоном вони мають кращі шанси стать ще більш успішними. Еміграція – їхній свідомий вибір, адже «там» простіше здійснити свою мрію.
Їх «хедхантять» «рекрутери» з Facebook чи Twitter й перевозять у штаб-квартири у Каліфорнії, вони стають інженерами й запускають ракети SpaceX, вони відкривають свої крамниці модного одягу у Нью-Йорку, ходять по американських подіумах, будують кар’єру в ООН, МВФ і Світовому банку, відкривають свої стартапи у Техасі чи благодійні організації у Флориді.
Еміграція для них – не самоціль, а інструмент сповна реалізувати свій потенціал.
По-друге, вони космополіти. У них немає культурного шоку, коли вони живуть у хостелі у Швеції, коли спілкуються в літаку з французько-алжирськими студентами, коли вперше у житті на власні очі бачать напис «Голлівуд».
Вони виросли на серіалі «Друзі» й легко можуть уявити себе його героями, п’ючи каву на дивані нью-йоркської кав’ярні чи працюючи в універмазі «Сакс».
Завдяки телебаченню, а потім Інтернету, вони чудово знають західні, передусім американські цінності, слухають ті самі пісні, що й американські підлітки, використовують ті ж хештеги в Instagram.
Це покоління виросло із мрією отримати магістерку у Сорбонні, місяць подорожувати Індією, а потім відкрити власний бізнес у Кремнієвій долині. Або продати все майно, купити парусну яхту й подорожувати на ній світом.
Їх важко здивувати, вони швидше адаптуються у нових умовах, і з «емігранта» швидко перетворюються на «свого» у будь-якому різношерстому суспільстві.
По-третє, вони політично свідомі, але не політично упереджені. Вони знають, що відбувається в Україні, у ЄС, у США. Вони можуть підтримати розмову й мають свій погляд на діяльність Дональда Трампа, Юлії Тимошенко, Терези Мей.
Новоприбулі українці-емігранти будуть ходити на українські фестивалі, кінопокази, політичні акції, вони патріоти й уболівають за Україну.
Але у них немає ненависті та упереджень до представників окремих народів, релігій. У них є друзі росіяни, євреї, араби, узбеки, білоруси, чорношкірі, латино, німці, американці. Бо, за певними винятками, тих самих молодих росіян чи білорусів до США чи Європи приводять ті ж мрії й сподівання, й часто попри мову та походження вони всі мають схожі політичні, – чи аполітичні, погляди.
І нарешті, вони можуть повернутися до України. Якщо попереднім хвилям еміграції, політичним чи релігійним біженцям, дорога додому була закрита, то це мігрантське покоління їздить до України провідувати родичів і друзів. Але повертатись, принаймні зараз, не планують.
Навпаки, вони не планують прожити все життя у місці, де живуть зараз. Нью-Йорк вони можуть легко поміняти на Маямі, Каліфорнію – на Гаваї, з Польщі переїдуть до Німеччини, з Данії – до Нідерландів, зі Швеції – в Канаду.
Вони завжди шукатимуть, де їм краще. І якщо в певний момент в Україні з’являться чудові умови для малого бізнесу, податки знизять, корупцію подолають, громадські організації отримають вплив на владу, - емігрантська молодь може й повернутись.
Вони не обмежують себе стереотипами й страхами, кордонами й візами, й вони шукатимуть нові можливості емігрувати з України. Не тому що не люблять її, а тому, що їх чарує й кличе до себе цілий світ.
І я думаю, це добре. Адже замість того, щоб «киснути» удома, вони досягатимуть успіху за кордоном. І таким чином зроблять для іміджу своєї Батьківщини набагато більше. Тому що коли про їхній стартап писатиме Vice чи Vox, вони гордо говоритимуть, що вони з України.
Цікаво, чи мої враження підтвердять історики, але відомо це стане лише із часом. А що про еміграцію думаєте Ви?
