До командування збройних сил за літо 2014 р. претензій – море. Та ледь не основна претензії звучить так – Генштаб свої операції планував так, ніби загрози з боку РФ – не існувало. Я не беруся претендувати на істину в останній інстанції. Але аналізуючи події літньої кампанії 2014 р., я все більше переконуюся – влітку 14-го Генштаб мав всі підстави вголос говорити, що втручання Москви не буде, та вважати що воно якщо і буде – носитиме вельми локальний характер.
До речі – це й сталося. Увійшовши на територію України 23-24 серпня 2014 р. обмеженими силами, Москва по-суті виконала одну-єдину задачу – врятувала терористів ДиРи від повного розгрому, зірвавши повне оточення Луганська і вибивши ЗСУ з Савур-Могили. Трагедія Іловайська до ЗСУ має стосунок опосередкований – по-перше бої в Іловайську не мали стратегічного значення, по-друге більшість частин, що пройшли Іловайськ були підрозділами МВС (добробати). Мені дуже шкода бійців опалених Іловайськом, але питання все ж таки треба розділяти, інакше за деревами ми не побачимо лісу.
ДиРи і Луганда після входу росіян продовжили існувати в вельми обскубаному вигляді – за Україною залишилися Слов'янськ, Краматорськ, Рубіжне, Лисичанськ, Маріуполь та низка інших міст, які раніше контролювали терористи. Українськими на вересень 14-го лишатися Дебальцеве і Донецький аеропорт. Іншими словами, витративши певні ресурси для введення своїх військ в Україну, Москва зазнала маси репутаційних втрат, наразилася на нові економічні санкції і здобула шмат території зі зруйнованою промисловістю, патерналістським населенням і великою кількістю бюджетників, яких довелося брати на буксир російському бюджету. Якщо це успіх – я не знаю що тоді називати провалом.
Скажемо чесно, влітку 2014 р. до повноцінної війни з Росією Україна не була готова взагалі. На випадок повноцінного військового вторгнення РФ в Україну, влітку 14-го нам треба було не АТО проводити, а рити протитанкові рови під Полтавою, мінувати мости через Дніпро та обживати бомбосхосища. Перевага РФ над нами по авіації і тоді і зараз - абсолютна.
Війна проти загонів громадян РФ, у тому числі й штатних службовців російської армії, триває з квітня 2014 р. – з приходу банди Гіркіна-Стрєлкова у Слов'янськ. Можна вважати, що війна проти Росії почалася ще тоді. Після Криму чекати від Москви можна було всього чого завгодно – аж до прямого вторгнення. Але…
Протягом 20-го ст. Москва двічі здійснила проти України військову агресію у 1917 і 1919 рр. і обидва рази вторгнення вона починала з захоплення Харкова. Чому? По-перше Харків з Києвом (столицею) з'єднують прямі шосе і залізниця. По-друге географічно рух на Київ по Харківській трасі убезпечує лівий фланг наступаючим сил – там можна наносити додаткові удари з боку Росії і Білорусі. По-третє, наближення до Дніпра і поворот на південь вздовж його русла, розсікає Україну навпіл і замикає всі сили на схід від Дніпра в оточенні. В протилежному напрямку (з заходу на схід) таку ідею реалізували німці у 1941 р. Поворот танкової групи Клейста на південь від Києва замкнув зразу дві радянські армії в мішку під Уманню. Але…
Весною 14-го розхитати Харків Москві на вдалося. Наступати на Київ з Донбасу – дурість. Прямої дороги нема, плюс існуватиме постійна загроза ударів у фланг наступаючого угрупування – з Харкова або з Дніпра. Іншими словами, те що військові дії були локалізовані межами Донбасу уже було чималим успіхом українських силовиків.
А що об'єктивно могла зробити російське угрупування на Донбасі? А могло воно зробити одну з трьох речей. Перша – наступати від Слов'янська через Ізюм на Харків, аби створити там ХНР, і просуватися далі вглиб території України. Друге – захоплювати Маріуполь і рухатися далі на Бердянськ і Геничеськ з метою пробивання суходольного коридору на Крим. Третя – вводити російські частини аби просто підтримувати існування ДиРи і Луганди. Третій варіант – найбільш бесперспективний. Крім неприємності для України у вигляді існування ДиРи, ніякого профіту Москві він не приносив як таке.
На користь першого варіанту говорило те, що Стрєлков-Гіркін вийшов зі Слов'янська і рушив на північ – на Ямпіль і Червоний Лиман, навіть знехтувавши своїм флангом – горою Карачун. Очевидно, Стрєлков чекав підходу «вєжлівих людей». На користь другого варіанту говорило те, скільки уваги терористи приділили захопленню Маріуполя.
Європейські партнери України в той час не вірили в можливість прямого вторгнення РФ в Україну. Вони слушно вказували на важкі наслідки для РФ в разі такого кроку і взагалі уламували Україну до «припинень вогню» і «мирних планів». Та після Криму Генштабу було не до жартів. Тому я насмілюся припустити, що план Генштабу зразка квітня 2014 р. (Сектор «Д» закриває кордон від Амвросіївки до Ізваріна, а Сектор «А» концентрує сили в Луганському аеропорту, займає ширший периметр і наступає з ЛАП на Ізваріно на зустріч Сектору «Д») певною мірою був актом відчаю. В разі прямого вторгнення російських військ до України, Сектор «А» мусив би тримати Луганський аеропорт до останнього (аби Москва не змогла перекидати війська і вантажі в Слов'янськ з ЛАП, а в ЛАП – літаками), а Сектор «Д» мусив би наносити удар у фланг росіянам. Звісно, всім їм казали, що Москва не нападе. А ви уявляєте собі НГШ, який каже комбатам: «все добре, вас там можуть російськими танками розмазати – але ви не переймайтеся»? Вже повірте, в разі прямого вторгнення Москви, втрати у нас не рахував би ніхто – на кону стояло би саме існування держави Україна як явища.
І альтернатива була одна – частинам встати там де вони перебували уже, заритися в землю по потилицю і чекати приходу росіян. Зроби так Генштаб у квітні-травні 2014 р. – Маріуполь, Слов'янськ та Лисичанськ терористи контролювали б ще й досі. Але… Щось пішло не так.
На 6 липня і Маріуполь, і Слов'янськ були звільнені. Ба більше, здавши українцям Бахмут (Артемівськ), Дружківку та Костянтинівку банда Стрєлкова втекла до Донецька. Було очевидно – від наступальних дій на Донбасі Москва відмовилася. Тільки від них? Від чого ще? Перші масовані обстріли українських частин у Секторі «Д» і загибель малазійського «Боїнга» підтвердили – Москва продовжує підтримувати терористів ДиРи технікою, найманцями і вогнем зі своєї території. Та чи готова була Москва втрутитися штатними підрозділами ЗС РФ?
Розумієте, зараз ми знаємо відповіді на ці питання. Але у липні-серпні 2014-го їх не знав ніхто. Штабісти мали на руках доводи і «за», і «проти». «За» - після Криму це було очевидно. «Проти» - якщо вони протринькали умови набагато кращі для введення своїх військ, навіщо їм ризикувати тепер? Невже виключно аби зробити керівником ДиРи Захарченко?
Очевидно, дізнатися відповідь на це питання можна було лише в один спосіб – перевірити. Генштаб постав перед ділемою. Або зупинитися на вже зайнятих позиціях, закритися в землю по самі вуха і чекати російську армію (яка в таких умовах могла ще й не прийти). Або – ризикувати і продовжувати операцію зі звільнення окупованих територій Донбасу, аби звільнити все що звільнити буде можна – в цьому разі планувати операції треба було, виходячи з того, що своїми штатними підрозділами Москва не втрутитися. Або – або. Очевидно, Генштаб вирішив ризикнути. Злочин?
Відповім так. Якщо хочете довести поляка до сказу – спитаєте його як так вийшло, що 1 вересня 1939 р. Польське військо майже все опинилося на польсько-німецькому кордоні, де було оточене і знищене Вермахтом, після чого Польща перебувала під окупацію аж до 1945 р.? Польський генштаб не відав що німці готують Бліцкриг? А союзники поляків – англійці та французи? Кого поляки об'явили ворогом народу за це рішення?
Вам все зрозуміло?
Дмитро "Калинчук" Вовнянко
